–         Наталю, коли ти вирішила поїхати в зону АТО?

Я задумувалась про поїздку ще влітку. Я просто відчувала, що інформаційну війну ми програємо. Там було багато журналістів, але цього виявилось замало. В тій місцевості потрібно постійно працювати, приїжджати на 2-3 дні, чи навіть на тиждень немає сенсу.

До багатьох людей просто не доходить інформація, особливо до місцевих мешканців сходу. Вони досі не розуміють, що там робиться і хто їх захищає. А багато хто не розуміє за що ми боремося. Хто не переїхав на західну Україну чи в центральні міста, то просто не розуміє всю серйозність ситуації.

–         А чим вони займаються? Адже нормального життя там по суті немає.

Насправді, я не розумію, що їх там тримає. Магазини де-не-де працюють, а де-не-де – ні, та й інфраструктура частково порушена. В таких випадках треба всіх евакуйовувати. Помилка журналістів у тому, що вони не можуть донести до жителів Донбасу та Донеччини, що там ведуться бойові дії. І ці бойові дії не з сепаратистами, а з Російською Федерацією.   Саме через це я зрозуміла, що хочу бути там. Я зідзвонювалась з одним бійцем з Івано-Франківська – з Іваном Харківим, і готувалась згідно його порад.

–         І що він тобі радив брати із собою?

Там насправді не дуже великий перелік. Головне мати теплі речі. Але я як жінка взяла із собою дорожній фен та крем для обличчя. А взагалі-то стандартний пакет: нижня білизна, шкарпетки, карімат, спальник, тарілку, горнятко, виделку, дві пари взуття та камуфляж. А коли їхала, то не казала нікому, знали тільки мої колеги і вже приїхавши на місце написала на своїй сторінці Фейсбук, що я на сході і зі мною все добре.

2

–         Ти хотіла уникнути того, що тебе можуть відмовляти?

Я розуміла, що  почнуть говорити: «Ти ж дівчина», «Тобі там не місце». От і вирішала їхати тихо і без розголосу.

–         Як тебе зустріли в «Азові»

Трохи були шоковані, оскільки в полку АЗОВ немає дівчат. Є кількасот хлопців, в яких є свої усталені правила. І коли я приїхала, то виникло одне питання: «Чому в полку з’явилися дівчата?». Я не перестаю дякувати командиру Андрію Білецькому за те, що дав мені шанс. Я їм сказала, що не приїхала шукати чоловіка і жіночого ниття чи якось примх у мене не буде. Я рада, що можу там хоч чимось допомогти.

–         З ким ти їхала?

Їхала сама, і потягом, і маршрутками. Одним словом було цікаво.

–         А не страшно?

Ні. На той момент мені не було страшно. Я просто не розуміла, що  таке війна. І багато хто їде не знаючи, як там насправді. Людей тягне якийсь патріотичний порив. В мене багато знайомих, які загинули на сході, багато поранених.  Я не розуміла, чим є кращою за них. Чому я працюю тут, їм свіже м’ясо, а вони там у складних умовах захищають нас.

–         Чому саме «Азов»?

Це сталося якось випадково. Я просто дуже активна, крім Пласту, я ще була в організації «Патріот України». «Азов» сформувався якраз з цієї організації. В мене був вибір між трьома батальйонами. Але вибрала цей і жодного разу не пожаліла.

4

–         Які твої обов’язки?

Я працюю в інформаційно-аналітичному підрозділі полку «Азов». Ми поділяємо роботу умовно на дві частини; перша частина це висвітлення, щоб не програвати в інформаційній війні, ми повинні висвітлювати чим же займаються наші вояки. Це і щоденні зведення з позицій, і те, чим бійці займаються на дозвіллі. Друга частина полягає в налагодженні контакту з місцевими мешканцями. Тому, що пропаганда, яка була з боку Росії протягом 23 років дається взнаки. Ми повинні зберегти молоде покоління і пояснити, що історія не така, як їм казали. Що українська армія не фашисти, не «карателі» і, що  вони прийшли, щоб захистити їх. Якщо ми хочемо виграти інформаційну війну, потрібно спілкуватись з людьми.

–         От ти спілкуєшся з ними часто. Чи люди не налаштовані ворожо?

Головне, що вбити мене ніхто не хоче. Є люди, які переконані, що Україна – єдина держава, і захід та схід разом, а є такі, що вагаються – не довіряють українській армії. І це треба змінити, може тоді і війна швидше закінчиться.

–         Чи немає там побоювань, що ця війна може територіально до нас наблизитися?

Особисто в мене таких побоювань немає. Я живу на базі, де 150 хлопців, вони всі герої. Я знаю, що нічого не станеться, в мене там є міцна скала, за яку можна заховатися. Якщо б там була для мене якась небезпека, то вони зроблять все щоб захистити. І так можу сказати за всю Україну, вони не дадуть прорватися далі окупантам.

–         Ти пластунка. А пластуни знають, що  таке вставати зранку чи спати в спальних мішках у лісі. Тож можна сказати, що до умов перебування на сході ти адаптувалася скоро. А чи було щось що тобі давалося найважче?

Для мене була важка Новорічна ніч. Тоді було -200С , буржуйки чомусь  дуже диміли і ми не мали де зігрітись. Я навіть пригадую пластові табори взимку, коли нам було холодно, але принаймні знали, що  можемо зігрітись біля ватри. А тут ти просто пхаєш ноги у вогонь, а нічого не допомагає, тримаєш горнятко з чаєм, а воно через декілька хвилин зовсім холодне. Тоді мені було важко. Ну і також ми чекали, що Росія нас «привітає» о 23.00 годині з Новим роком. За півгодини до одинадцятої вечора нам казали одягати каски та бронежилети, що бути готовими. Хоча все було спокійно. Головна проблема зараз на блокпостах – холод. Нам волонтери на Новий рік навезли дуже багато фруктів – ящики мандаринів та апельсинів, а вони за ніч просто замерзли.

–         Що тобі найбільше запам’яталося за час перебування в зоні АТО?

Найбільше запам’ятовуються очі наших побратимів, коли ми дізнаємося про втрати. Словами не можна передати наскільки важко в душі, коли тобі кажуть: «У нас 200-ий». І ти пишеш некролог, дзвониш до рідних і говориш їм таку звістку. Це перший момент. А друге, коли виходиш на вулицю і до тебе ніхто не говорить.

–         Чому?

В такі моменти ми стараємось не спілкуватися, просто хтось може зірватися. Вони це добре розуміють і воліють мовчати. Але в очах цей смуток дуже відображається.

–         Як рідні віднеслися до твого такого вчинку?

Мої батьки померли, чоловіка я не маю і дітей також. В принципі, в такій ситуації їхати простіше. Я думаю, що саме такі люди в першу чергу мають іти захищати землю. Крім того, в мене дуже патріотична родина. Якби бабуся була жива, то вона точно мене підтримала б, а може ще й разом зі мною поїхала. Коли сестра дізналась, що я хочу їхати на схід, теж старалась відмовити від цієї думки.

3

–         З нашої області дуже багато хлопців поїхало на схід. З якого регіону найбільше бійців?

Як би це дивно не звучало, але уже багато зі сходу та центральної України. Порівняно з іншими регіонами, то в «Азові» мало бійців зі Львова. Якщо з Франківська хлопців десь понад три десятки, то зі Львівщини менше. По суті «Азов» сформували футбольні фанати, але дуже мало фанатів з ФК «Карпати»,  а от з «Металурга», «Шахтаря», «Динамо» та «Металіста» є багато.

–         От зараз зимовий період, зрозуміло о потрібно багато теплого одягу. В чому ще є потреба?

Почну трішки з іншого. Багато кажуть, що я вже допомагав, нехай тепер це роблять інші. Так думати не можна тому, що все зношується. От мені дали берци, вони були якісні, але мабуть через перервали температури за місяць там тріснула підошва і вже пошарпався верх. Якщо я їх носила акуратно і не бігала по полю, так як це роблять хлопці, то бійцям постійно потрібне оновлення. Навіть та сама термобілизна втрачає здатність зберігати тепло, якщо її часто носити та прати. Одяг потрібен в першу чергу.

–         Які думки в наших бійців на сході?

У хлопців є мета забрати своє. Вони кажуть, що не відступлять. Чуже їм не потрібне, зазіхати на територію Росії ніхто не буде, але віддавати своє ніхто не збирається. Це буде важко однозначно, але вже багато смертей та трагізму в український родинах, і відходити зараз не реально, але і Путін теж не відійде.

–         Ти пробула в Маріуполі місяць. Коли плануєш повертатися?

В п’ятницю. Цього разу дуже мала ротація.  А коли буде наступна, то ніхто навіть і не говорить. Мені багато хто каже, що я навіть не встигну тут відпочити. А я знаю, що багато хлопців повертались з ротації раніше ніж треба. Казали, що не могли вдома сидіти.

–         Сьогодні  відбудеться презентація короткометражного відео про життя Віктора Гурняка, а також буде проведена відкрита панельна 
дискусія «Журналісти на війні».
Ти будеш однією із доповідачів. Розкажи, ти була знайома особисто з Віктором? 

Він був дуже веселим, добрим, справедливим та чесним. Я навіть колись з ним інтерв’ю записувала. Для багатьох пластунів Гурняк був взірцем. Його загибель стала основним з поштовхів їхати на схід.

–         Ти пробула в зоні АТО довший час. Ти змінилося ставлення твоїх друзів до тебе?

Ні. Ніхто не змінився, ні вони, ні я. Може щось мінімальне змінилось у спілкуванні, але для мене вони є такими як і були. Я не маю нічого проти того, що  вони сидять у Франківську. Не правильно когось заставляти їхати на війну, якщо ти когось примусив їхати, а потім ця людина там помирає, то це не можливо собі пробачити. Нехай сидять тут, головне, що була ця свідомість допомогти. Бо дуже багато є байдужих, а так не можна. Хоча, моя подруга сьогодні говорила, що і тут стало важче жити – ціни ростуть, зарплати – ні, подекуди на підприємствах скорочення. Це там особливо нема на що витрачати гроші чи ходити по магазинах, докупити уніформу легше ніж тут платити за кватиру і т.д. Тут свої труднощі, але нам треба триматися разом.

–         Як у вас із волонтерською допомогою? Багато людей говорять, що частина того, що вони віддають на АТО туди не доїжджає.

До нас дуже багато допомоги надходить. Моя провина в тому, що я просто не встигаю про все відзвітувати. Якщо прийти в нашу їдальню, то можна побачити дуже багато їжі та домашньої консервації. Порівняно з попередніми місяцями, то за словами хлопців ми їмо як в ресторані. Завдяки волонтерам ми не голодуємо.

–         За ці 30 днів ти часто їхала на передову?

Перш два тижні мене відпускали. Але потім взяли мене на декілька блокпостів і побачили, що я нічого не боюся. Там важливу роль відіграє психологічна підготовка. Але чесно, там де їхала прямої небезпеки не було.

–         Ти дуже довго пропрацювала журналістом у Івано-Франківську. Невже кар’єра тут просто обірветься?

Не знаю. Але мабуть буду звільнятися, оскільки підписую контракт з «Азовом» і буду там служити. Буду повноцінним бійцем. Цей місяць був наче випробувальний термін і для них, і для мене. Я зрозуміла, що можу там бути.

–         І жодного разу не пожаліла?

Мені було просто важко перші два тижні. Я не розуміла, що від мене хочуть. Думала, що все побачила, постріли почула і повернуся, але тепер я вже звикла до того середовища.

–         Які плани на майбутнє?

Я планую вийти заміж, народити дитину. Але це трішки пізніше. Я хочу щоб мої діти росли не в окупованій країні.