А от Арсеній Яценюк та Олександр Турчинов, яких, після повернення з темниці Юлії Тимошенко, з пілотських крісел у кабіні літака під назвою «Батьківщина» пересадили десь в район вантажного відділення, створили під себе «Народний фронт».

З нуля, так би мовити. І нічого не крали. Хоча оця любов Яценюка до різних «фронтів» якось дивує, чи що.

В якості ж першого «партійного» рейдера (першопрохідця, так би мовити) на теренах України можна назвати Юрія Костенка, котрий в далекому 1999 році хотів підмяти під себе Народний Рух України, відсторонивши від керівництва В’ячеслава Чорновіла. Навіть нестатутний з’їзд організував, але пролетів і створив УНП.

Я не знаю чи вивчав Юрій Дерев’янко досвід свого старшого тезки, чи аналізував помилки, але його рейдерське захоплення партії «Воля» пройшло практично бездоганно.

Свою політичну діяльність Юрій Дерев’янко почав в 2010 році, ставши депутатом Івано-Франківської обласної ради від партії «Фронт Змін» Яценюка. Але не зрослося у політика-початківця щось з «фронтовиками» і серпні 2012 року депутата Юрія Дерев’янка було виключено з фракції «Фронту змін».

Таким чином став пан Дерев’янко безпартійним, але це ніяк не вплинуло на його політичні амбіції. Він іде до Верховної ради і 28 жовтня 2012 року виграє вибори по 87-му мажоритарному окрузі на Івано-Франківщині.

У Верховній раді до Юрія Дерев’янка приходить розуміння, що без власного оркестру, тобто партії, можна все життя грати соло на тубі. Інструмент хоч і гучний, але під нього не дуже потанцюєш. Бо навіть Ральф Воан-Вільямс, хоча й був одним з основоположників нової англійської композиторської школи і той написав «Концерт для туби з оркестром». Був конче потрібен оркестр.

Але навколо були одні партійні динозаври, які вмить би розтерзали й поглинули будь-яку дрібну живність. Вони й один одного згризали заввиграшки. Куди вже було пхатися проти цих монстрів зі своїм домашнім ховрахом, в якого у той час автоматично перетворювалася будь-яка нова партія.

Та грянув Майдан. В країні все змінилося і, головне, з’явилися нові люди, яким почали довіряти українці. Вони (ці нові люди) не мали досвіду політичних ігрищ, але вони відкрито заявляли про свою готовність міняти країну. Політични романтики, словом.

Одним з таких політичних романтиків і був Єгор Соболєв. Я тут не збираюся ідеалізувати Соболєва і не заперечую того, що в ньому є певна доля прагматизму. Можливо навіть нездорового, про що свідчить співпраця з «Самопоміччю» Садового. А може – це просто нерозбірливість, викликана певною наївністю. Бо саме ця нерозбірливість і звела до купи Єгора Соболєва та Юрія Дерев’янка.

Соболєв якраз створював партію «Воля»  і новій партії були потрібні і гроші, і підтримка у Верховній раді. У Деревянка певною мірою було і одне, і друге.

Щодо грошей, то сам Юрій Дерев’янко стверджує, що під час парламенських виборів було витрачено десь коло 2 мільйонів гривень і 60% цих коштів – це його гроші.

Дерев’янко бізнесмен і в його розумінні, якщо він вклав гроші в партію, то партія його і Соболєв у нього на утриманні (умовно кажучи), отже партією має керувати він, а Єгор має бути провідником його волі, без усякого власного бачення. Таким собі ерзац-головою партії. А наївний Соболєв вважав, що, якщо він створив партію, то він й визначає напрямок.

Про те, чи вірні ці напрямки, чи ні, наразі сперечатися не будемо. Бо мова про інше. Доки Соболєв вибирав напрямки, Дерев’янко за спиною в нього потихенько привласнював партію. Як відомо, кожній партії потрібні власні юристи. Біда Соболєва в тому, що всі юристи партії «Воля» були людьми Дерев’янка. І коли Дерев’янко вирішив, що Соболєв йому вже не потрібен, виявилося, що всі установчі документи і навіть печатка у його юристів.

Дерев’янко проводить з’їзд з підконтрольних йому членів партії, Соболєва оголошують самозванцем і оп-па – партія «Воля» в кишені. Як казав дірєжор Чєчєтов «Аценітє красоту ігри».

От я й оцінюю так, як це виглядає зі сторони. Сторони, зауважу, неупередженої. Це звичайне рейдерське захоплення. По класичній схемі. Практично бездоганне.

Соболєв за це назвав Дерев’янка шахраєм. Той погрожує судом за образу честі й гідності. Яке рішення винесе суд?

Можливо все скінчиться як в тому анекдоті: «Пан Д. подав на пана С. до суду за те, що останній обізвав його дурнем. Суд виніс постанову, щоб пан С. вибачився перед паном Д. Пан С. погодився й сказав: «Пане Д., вибачте мені, що ви дурень.».