– Хто такий Андрій Філіппський?

– Я в журналістику прийшов в 36 років. Все життя хотів, але не складалося. Якось. Спочатку працював в шахті, потім був барменом, менеджером – продавав пиво, був вишибалою в стрип-барі (і таке було), асфальт варив, поміняв купу професій і все життя збирався стати журналістом, відчував в собі талант, але дуже сумнівався, що в мене вийде.  В 2001 році дружина принесла мені газету і сказала: «От бачиш, є конкурс журналістів для професіоналів і аматорів. Напиши. Виграєш, то є в тебе талант, а ні, то…». Я написав чотири матеріали і виграв в номінації «Публіцистика». І мене запросили власкором в київську газету (я два роки там пропрацював). Потім ми з друзями придумали журнал «Карпати» – 3 роки. Потім в журналі «Статус» – я там був випусковим редактором, а потім прийшов в газету «Репортер». В кінці 2008 року мене представили і тепер я тут.

– Обличчя в Івано-Франківської журналістики існує? Якесь особливе, відмінне від інших міст?

– Я думаю, що немає відмінності від інших міст, якщо взяти Тернопіль чи, скажімо, Луцьк… Львів – то зовсім окрема історія. Там є обличчя. Окремо – львівське… В нас я такої відмінності не бачу.

– А чи існує в нас конкуренція між засобами масової інформації?

– Звісно є. А як інакше? Ринок є, є і конкуренція.

– І в чому виражається?

– В контенті та в рекламі. Якщо взяти по менеджменту ЗМІ, то наше завдання зробити якісне видання, тобто, грубо кажучи, тим, що ми робимо, якщо воно буде класне, купити читачів (що більше їх, то краще), люди нас люблять, ну, і так далі… І потім, ми цих читачів, знову ж таки грубо кажучи, продаємо рекламодавцю. Тобто – у нас хороше видання, нас люблять, то, можливо, полюблять і вас. Принаймні про вас дізнаються. Всі ЗМІ на ринку конкурують за читачів і за рекламодавців.

– А чи виправдані в такому випадку якісь скандальні публікації? Навіть якщо вони в певному випадку навіть якусь межу переходять?

– Ні, межу переходити не можна. Це так само як в житті. Журналістику не можна відокремити від загальних правил життя. Якщо ти скотина в житті, то ти скотина в журналістиці. (сміється)

Є загально визнані правила, що добре, а що зле, що можна робити, а що не можна. І людина, і журналіст так само, завжди відчуває де вона зробила добре, а де зле.

Якщо ж брати скандал, то він, як на мене, має бути виправданий, якщо це справжній скандал, а не висмоктаний з пальця, що іноді роблять, чого я геть не схвалюю.

– Тобто жовтої преси в Івано-Франківську нема?

– Преси немає, сайти є.

– Повертаючись до питання, що можна, а що ні. Візьмемо ситуацію з Данилом Яневським на Громадському ТБ. Як ти вважаєш, його виправдано відсторонили від роботи?

– Ну, позиція самого Громадського тут доволі дивна… Бо Громадське, якщо воно дійсно громадське, то залежить від громади, а не від грантодавців. Коли воно вийшло, його любили люди (і я також) за відсутність якихось стандартних правил, вони могли спокійно спілкуватися в студії, вони могли собі дозволити якісь дивні епатажні речі, Скрипін міг собі дозволити купу всього… Мені не все подобалося, але це моя суб’єктивна думка.

Ну, скажімо – якщо раніше ми запрошували в студію людей, про яких апріорі знали, що вони не дуже добрі для нас, передбачаючи, що вони скажуть, при тому ми мали не дозволити їм це сказати і ми раніше це робили п’ять разів, шість, сім разів, то потім, коли не Скрипін, а Яневський зробив те саме з черговим, назвемо так, відвідувачем, то покарати його за це якось дивно.

Або робота, або шпиталь. Є правила – то є правила, немає правил, ну, то їх вже нема. А вийшло так, що одні білі, інші чорні…

Якщо ж поритися добре (як сказав Юрій Макаров), то все впирається в гроші. Бо якщо левова частка доходів Громадського були гранти, а та російська міжнародна організація, котру представляла Локшина, яку «образив» Яневський, теж грантові люди. І вийшло, що вони образили «своїх» і їм грантодавці їхні сказали «ну, все в міру добре», то вони були змушені… Але тоді це вже не дуже й громадське.

Хоча це ми можемо тільки гадати…

– Добре, тепер перейдемо до ситуації в Україні. Що ти скажеш про Донбас?

– Я в Донбасі п’ять років жив. Я останній раз там так був щільно в 95-му році. Це була зовсім інша історія. Я сьогодні не впевнений, що можу сказати, які там настрої насправді. Я думаю, що якби на Донбас все ж таки більше звертали уваги (а хто міг звертати, якщо влади нормальної не було?), а не віддали Єфрємову і Ахметову на відкуп, а ті створили там окремі князівства, самі там керували, а зараз це все розсипалося. Відповідно виникла проблема.

– Як ти відносишся до того, що просувається теза припинити АТО? Вважаєш це потрібно робити?

– Я вважаю, що все зараз іде так, як в принципі й мало б бути. Якщо розкласти це по поличках, то воно інакше і бути не могло. І сьогодні я не бачу особливого песимізму. Шкода що люди гинуть, сто відсотків всім шкода, це кров, це життя, але воно інакше не могло бути. Не міг Путін спокійно сприйняти вільну Україну, відповідно він мав щось робити. Ну, ось він це «щось» зараз і робить.

Але справжньої України стало більше. Якщо раніше це був Захід і Центр (і трохи на Схід), то зараз це вже відсотків дев’яносто. Придушимо оцей останній терористичний антиукраїнський анклав і далі будемо жити добре.

– А треба там буде відновлювати всю цю індустріальну структуру?

– Звісно, звісно. А де ти подінешся?

– Ну, вона ж була збиткова.

– Не вся. Шахти так, це я тобі як гірничий інженер кажу, у мене 12 років підземного стажу.

– І що, відновлювати ці шахти, знов на дотації їх садити?

– Знову ж таки, як гірничий інженер скажу. Якщо шахту зупинити на місяць, то потім її відновити практично неможливо. Це просто жахливі гроші і це просто не матиме ніякого сенсу.

– А що робити?

– Там зараз потрібно перемогти, потім залити купу грошей, все це відновити і дуже обережно запроваджувати українську свідомість. На мою суб’єктивну думку є там відсоток людей, яких можна просто банально купити всякими благами.

– Це ти як людина, котра пропрацювала на Донбасі, стверджуєш?

– Виїхав я звідти в 91-му, п’ять років працював на шахті, де зараз найбільші бої (Красний партізан). Так от, в той час там було зовсім не так. Те що їх там зараз всякі єфрємови і ахмєтови за ці решта років загнули в дугу – це жах. Були дуже вільні люди «дальше лопати нє пашльош».

– Повернемося до журналістики. А чи потрібно в Івано-Франківську нарощувати кількість ЗМІ, робити конкурентну боротьбу більш…

– Ну, звісно, що чим більше, тим краще…

Журналістика – це бізнес, як не крути. При цьому купа люду сприймає поняття «журналістика – це бізнес», як ми продаємося всім на ліво, і на право. Ні! Розуміння бізнесу – це виробництво якісного продукту. Якісні ЗМІ, це як якісний продукт в будь-якому іншому бізнесі. Портніков сказав дуже добре: «Уявіть собі, що продаємо пиріжки». І все. Тобто ти маєш розуміти (і редактор, і дизайнер, і журналісти, і маркетинговий відділ), що нам, в першу чергу, треба зробити якісний продукт, щоб людина, яка його купує, не розчарувалася, інакше іншого разу не купить, а в наші «пиріжки» входить чотири складових якості – «актуальність», «правдивість», «цікавість» і має бути «користь». Якщо ж взяти це і порівняти по відчуттям з коньяком, то останні два – це післясмак, а перші два – це те, чим ти маєш зачепити людину. Людину потрібно, принаймні, розважити.

– «Репортер», з моєї точки зору, має в місті тільки одного конкурента «Галицький кореспондент». Один конкурент – це добре, чи погано?

– За великим рахунком – добре, що один є, бо бігати самому по стадіону… Краще мати одного доброго конкурента, а далі най буде хоч двадцять п’ять, насправді різниці вже немає. Ти все одно першим повинен бути, як не крути. Для того і є ринок, бо якщо немає відчуття конкуренції, то для чого…

– Акціонери «Репортера» впливають на редакційну політику?

– Наші акціонери не впливають на редакційну політику. А для цього ти маєш «на березі», коли йдеш на посаду головного редактора, домовлятися з тим, хто тебе бере – або вони втручаються, або не втручаються. Якщо ти домовився про те, що вони не повинні втручатися в матеріали, чи в те, що вони там ще бачать в газеті, то маєш дотримуватися цього до кінця. Я б не відокремлював журналістів від інших людей. Вони абсолютно такі самі люди і в них все одно має бути хребет.

– А скажи, редактор обов’язково повинен бути сам журналістом, чи достатньо бути менеджером?

– Ну, якщо ти не вмієш, не знаєш кухні, то як ти можеш… Якщо він буде менеджером, то колектив до нього буде ставитись відповідно. Редактор має розумітися в текстах, він має бути грамотним, він має розуміти як збирається інформація, він повинен знати як вона викладається, він повинен вміти вичитати текст, мусить знати як верстається… Я дванадцять років вчуся щодня. В мене журналістської освіти немає, але я щодня десь щось шукаю, дочитую, підтягую. В неділю виходжу для того, щоб вичитати ще щось, бо в будні це робити практично неможливо. Більшість неділь я шукаю корисну інформацію по галузі. Щоб не відставати, бо саме цим сьогодні журналістика відрізняється від купи інших галузей, що в ній все змінюється дуже швидко. Щойно ти щось випустив з уваги і вже відстав, а ринок цього не пробачає. Якщо є дотації якісь величезні, то ти можеш собі спокійно жити в болоті, не зважаючи на читачів і рекламодавців. А я собі цього дозволити не можу.

– Спеціальна освіта важлива?

– Я обома руками за розум. Журналіст, в першу чергу, повинен бути розумним. І якщо порівнювати журналістську освіту і базову шкільну, то базова шкільна значно важливіша, ніж журналістська. Він має відрізняти метр квадратний від метра кубічного, він має знати де знаходиться Коста-Ріка, а де Буркіна-Фасо. В нього має бути базовий інтелект. Якщо цього немає (а сьогодні в інформаційному просторі, я бачу, цього часто немає). Тобто люди пишуть повні бздури і редактори це пропускають – і це жахливо. А воно дуже шкодить. Воно шкодить ринку, воно шкодить читачеві, який звикає, воно шкодить іміджу галузі – «журналісти ідіоти». Мені жахливо від цього, бо я себе ідіотом не вважаю і в газеті «Репортер» цього немає.

 

Розмовляв Володимир Мулик