Намагаючись піти з траєкторії обстрілу, водій звернув у лісопосадку і наїхав на міну, встановлену терористами. Тіло загиблого солдата на батьківщину доставив старший брат 21-річний Василь – теж боєць добровольчого батальйону.

Після похорону він повертався в зону АТО, в свій батальйон, який воює під Дебальцеве.

 Василь Стефурак — невисокого зросту, в камуфляжній формі, яка пахне димом. Під очима — темні кола, коротко стрижений. Свого молодшого брата, загиблого в зоні АТО, називає ласкаво Степанчиком. Не плаче, про брата говорить небагато, немов ховає щось особисте, глибоке, що ще кровоточить болем. Обіцяє мстити ворогам, поки живий. Розповідає про противника, війну і перемир’я, пише ”ДеПо”, із журналістом якого, Кирилом Железновим, погодився поговорити.

Коли з братом спілкувалися востаннє?
— Він мені дзвонив в день смерті, але ми тоді в Дебальцеве були під сильними обстрілами. Не було зв’язку. Прийшла СМСка, що Степанчик дзвонив, а потім, пізніше, ще одне повідомлення — від мами. Вона написала, що в Інтернеті повідомляють, що брат загинув… Я тільки в десять ранку зміг передзвонити. Уже було достовірно відомо, що мій брат убитий. Це був день мого народження, мені виповнився 21 рік, а Степанчикові було 19.

Ви доставляли тіло додому ...
— Так. Степанчикові дуже сильно пошкодило вибухом міни обличчя. Лиця зовсім немає. Труну на похоронах не відкривали, я не хотів, щоб мама це бачила. В зону АТО брат пішов добровольцем. Ми зідзвонювалися, спілкувалися, коли була можливість … Будинок згадували, сім’ю, дитинство.

Ви дружні були?
— Нас було чотири брата. Ми в дитинстві дуже часто билися, напевно, як всі хлопці. Намагалися з’ясувати, хто найсильніший. Сильно один одного били. Потім, звичайно, підросли, стали стояти один за одного. Ділилися останнім ..

Не думали, може, треба повернутися із зони АТО? Додому?

— Ні. Там ворог, який хоче прийти в мирні міста, руйнувати їх, захоплювати полонених, обкладати даниною. Там ворог, який убив мого брата.

Ви воюєте проти російських підрозділів, «кадирівців», терористів ДНР і ЛНР? Є у України шанси вистояти?
— Російська армія не має стільки сил, щоб нас здолати. Вони там щось десятиліттями модернізували, але події показали, що їх армія, як і раніше, малоефективна. Якщо українським підрозділам дати достатньо техніки — ми їх просто вб’ємо. Вони намагаються взяти стратегічно важливі точки, лізуть в наступ, але ми дуже успішно обороняємося. Путін з Жириновським там базікають про те, що до Києва дійдуть, але це просто залякування. Вони аеропорт донецький взяти не можуть, Дебальцеве та ще ряд ключових пунктів. Намагаються – але не можуть. Ще раз повторю – у них не вистачить сил, щоб вдарити так, щоб нас знищити. Вони несуть серйозні втрати. Єдина їхня сила, проти якої ми не зможемо боротися, — ядерна зброя. Нам треба відновлювати ядерний потенціал.

Який противник з тих, що зараз воюють проти нашої армії, найнебезпечніший?
— Найважче з російським спецназом. Це так звані «морські котики». Ці вміють воювати. Був випадок: вони просто вирізали наш «секрет» під Дебальцеве. Прокралася і зарізали двох наших хлопців: ножові поранення плюс контрольні в голову. Стріляли з пістолетів з глушниками. Ще одного в полон взяли — майора. Ну, ми теж відповіли – знищили їх групу. Не буду хвалитися, але це в цій розвідгрупі був я.

Там така стратегія: вони стріляють з «Градів», ми — в окопи, в укриття. Вони підходять ближче з мінометами, знаючи, що ми під «Градами» не виходимо. Але ми тоді схитрували — вийшли розвідгрупою якраз під обстрілом «Града», пройшли кілька кілометрів приблизно до місця, куди вони після залпів підходили, щоб бити з мінометів … Залягли в «зеленці». Під’їхала група російських «морських котиків» і артилеристи. Почали розставляти міномети, щоб наші позиції ще раз накрити. Ми їх атакували: пострілами з гранатометів і кулеметів. Поклали всю групу — там все «200». Відійшли до своїх позицій.

Так що воювати і вбивати російський спецназ, який прийшов на нашу землю, не тільки можна, а й треба. Вчора мені сказали хлопці, що повністю знищили ще одну схожу за складом групу.

А «кадирівці» як воюють?
— А ці смертники. Не думають, що роблять, погана тактика, погана виучка, але смерті не бояться. Ми ж тепер їх «кровники», а вони – наші. Там багато українців втратили своїх близьких. У мене брата вбили. Я буду вбивати за нього, поки зможу вбивати. А воюють «кадирівці» гірше за «морських котиків» … Про сепаратистів і «ідейних» з ДНР і ЛНР говорити не буду. Це пил. Серйозної військової загрози вони навченим людям не представляють … А, ще, забув сказати – у «морських котиків» хитра якась форма, їх в тепловізори не видно. Нам би таку.

Що все-таки з перемир’ям? Є воно чи ні? Що змінилося?
— Може, на папері, для Європи — воно є. Для нас, солдатів, стало після підписання цього перемир’я тільки гірше. Після того, як було оголошено перемир’я, з-під Дебальцеве нашу важку техніку почали виводити на 15-20 кілометрів, як було домовлено. Як тільки техніка пішла колоною — її накрили російські «Гради». Колону розбили повністю.

Ніде не було такої інформації
— Звичайно, не було. Взагалі дуже багато того, що відбувається там, у зоні АТО, — тут про це навіть не знають. Тут повідомляють про 9 убитих — я дзвоню своїм побратимам, кажуть: 19. Тут багато неправди … Так от, після того, як розбили нашу техніку «Градами», бойовики стали виходити на відкрите місце і лупити по нас. А нам відповісти нічим, ми їх бачимо, могли б накрити — але бити нічим. Потім командири батальйонів порадилися, поставили в стрій трофейну техніку, відремонтували … В черговий такий набіг бойовиків, впевнених, що нам нема чим їх дістати, ми відкрили вогонь. Дуже сильно їх здивували. І багато убили.

Ви бачили фронт, бачили реальний стан справ … Скільки ще триватиме війна?
— Дуже довго — два, може, три роки. У нас немає важкої зброї, ніхто її не дає. Якби влада хоча б скоординувала наші зусилля, налагодила зв’язок між батальйонами, взаємодія, грамотно б продумували операції … Ми б вже гнали терористів і російську армію з нашої землі. Але вони навіть цього не роблять. Просто плюють на нас: стійте тут самі, їжу шукайте самі. Ось так.

А що з авіаударами? Раніше постійно були повідомлення про успішні відповідних авіаудари по артилерійським артпозіціям, а тепер — тиша …

— Я ніякої техніки в повітрі вже місяць не бачив. А, почекайте … (замислюється). Бачив. Нашу вертушку, що не долетіла до наших позицій кілька кілометрів, розвернулася і полетіла. Але ми, українці, війну виграємо. Просто якби нас підтримала влада — ми б зробили це вже до весни наступного року, а так буде потрібно набагато більше часу.

Яке було після війни повертатися додому? В мирні міста?

— Знаєте, мій родич живе в селі нашого району, вони громадою брали біженців з Донбасу. Одного разу він запитав одного з цих біженців — здорового мужика: «А що ти тут робиш, коли твою землю захопили?». Той відповів: «Ховаюся від війни, я ж біженець». Мій родич, сказав, що наші пацани там гинуть за вас, що його племінника там убили, а, ви, мовляв, тут відсиджуватися … І ще раз поставив питання: «Що ти тут робиш?». Той відповіли: «Що ти пріе.ался?! Що роблю, роблю … Баб ваших я тут е.у ». Після цього біженця побили і вигнали. Ось такі історії мені розповідають з нинішньої мирного життя.

А там, на фронті, підтримку українців відчуваєте?

— Люди нам дуже допомагають. Якби не прості українці, ми б не встояли. Волонтери везуть продукти, обмундирування. Народ нам дуже сильно допомагає. А влада тільки забирає. За місяць ми не отримали ніяких продуктів від Міноборони …

Коли приїхали під Дебальцеве у мене було дві банки тушонки. Це все. Потім три дні сиділи в окопах, майже нічого не їли. Тоді почали викручуватися, знайомим волонтерам дзвонити, щоб з голоду там свідомість не втрачати … Тому що було б дуже прикро не загинути в бою, а здохнути з голоду. Ще раз кажу: влада нічого не робить. Принаймні, для нашого 25-го добровольчого батальйону. Протягом місяця нам так і не підвезли їжі. Волонтери нас годують, яким гроші дає наш український народ. Можна я, користуючись можливістю, звернуся до українців?

Я хотів сказати, щоб люди не несли допомогу в військкомати та інші державні установи, не передавали Мінобороні. Ця допомога на фронт не доходить. Передавайте перевіреним волонтерам, тим, кому довіряєте. І ще хочу сказати — дякую вам за допомогу. Ми там за народ стоїмо. І всі разом ми обов’язково переможемо.