Ігор робить мені чай – зелений, як я просила. Ми з Ігорем перекидуємось кількома словами про футбол, якраз повтор – Іспанія – Нідерланди. Він навіть мені співчуває, я ж вболіваю за Іспанію. Але потім Ігор включає Росію 24. Ігор каже, що українська армія вбиває дітей. Мені доводиться пояснювати щось Ігорю і я починаю від цього втомлюватись.

Раджу йому сайт stopfake. Але мало надіюсь, що він його відкриє. Мої колеги приходять за мною. Ігор мене не випускає. Я чую, як він їм на вулиці каже, що дівчина затримана, але ввечері її швидше за все відпустять, хоча ще залежить від того, що вона буде говорити. Потім Ігор видає фразу: а ваші нашу б уже зарізали. Потім я згадаю цю фразу, коли Ігор передаватиме мене українським прикордонникам, вони нормально вітаються і знають одне одного в обличчя. Ось ці люди по ідеї мають когось зарізати – когось з числа російських журналістів.

Його звати Міша. Міша з Васьою підібрали мене на бусі в Новоайдарі. Міша з Васьою підтримують так зване Лисичанське ополчєніє. Самі вони їдуть з Лисичанська в сторону Щастя, а потім направо, мені ж не направо. Мені прямо. Міша з Васьою кажуть, що українські журналісти брешуть все. Кажуть мені: от ти, от скажи їм, нехай хоч в тих самих однокласниках глянуть, там ж купу відео. Я киваю, в мене нема однокласників. Міша з Васьою розказують історію: в Лисичанську хоронили бабку 80-ти річну. В той момент їхала армія, і в цей же момент в когось в іншій машині вистрелило колесо, армія почала стріляти, бабка вилетіла з гробу, когось підстрелили. Я намагаюсь уявити цю картину і мене пробиває на сміх, але я не можу. Міша і Вася і так на мене дивляться з підозрою, вийти я не можу, бо на цій трасі в принципі машини практично не їздять. Про фосфорні бомби вони теж говорять. Вони вже другі після прикордонника Ігоря. Попри те, що хлопці обіцяють мені убивати українську армію і брати в полон українських брехливих журналістів, я їх впрошую не поверати вправо, а довезти мене прямо – до Щастя. Бо попереду я вчора бачила трупи і мені не хочеться йти повз них знову пішки. Про Щастя Міша і Вася кажуть, що там армія перестріляла половину населення. Я вже знаю, що це не так, бо вчора в Щасті говорила з місцевими, жоден не підтвердив подібної інформації, не підтвердили і в лікарні. Я намагаюсь переконати Мішу і Васю, але безрезультатно.

У Щасті звісно не вірять в те, що їх перерізали або перестріляли, бо вони ж усі живі, але про фосфорні бомби в Слов’янську вони звісно вірять. Вони щось знають і про стрілянину в Лисичанську, хоча Міша і Вася з Лисичанська такого не знають.

Ввечері мені щастить ще більше. Я бачу власний сюжет – усе моє відео про батальйон Айдар і про звільнене місто Щастя, але на каналі Росія 24. Там ну звісно українські карателі розстріляли місцеве населення – на моєму відео, без жодного місцевого зі Щастя (але ж в принципі – їх всіх ж вирізали).

Я втомлено закриваю очі, намацую пульт від телевізора, натискаю кнопку off і лягаю спати. Про себе прошу, щоб російське телебачення, котре масово хоронить живих людей у себе в сюжетах, а тих, що залишились – сварить між собою до стрілянини сусіда в сусіда – горіло в пеклі.

Анастасія Станко