– А ти радишся взагалі з родиною?

– Не завжди… Тобто я оцінюю загальну думку. Хоча є такі рішення про які не радишся, а є такі що радишся.

– От  візьмемо ту ж «Химеру». Проект був хороший. Ти прийняв рішення його прикрити. Хоча я вважаю, що подібного закладу в Івано-Франківську нема й дотепер. Не шкодуєш за тим рішенням?

– Це було як по живому відрізати. Бо це була частинна життя, куди я вклав себе дуже багато. Я в основному ж там займався організацією концертів, виступів літераторів. Але на певному етапі я зрозумів, що не можу цим повноцінно займатися, бо на той момент мав й іншу роботу і не міг роздвоюватись. До того ж всі ті заходи були фактично дотаційними. Ми багато вклали туди власних інвестицій. Але на певному етапі це стало комерційно невигідним, тому було прийняте рішення закрити цей проект, але я не вважаю що він не був успішним, бо по прикладу «Химери» й інші кав’ярні почали проводити подібні заходи. Фактично весь той стиль і дух розійшовся по Івано-Франківську. Люди щось вдосконалювали, щось робили по своєму. Але на той момент, коли ми починали це був прорив. Бо що тоді були кав’ярні – «шансон» і випивка. Щоб робити в кав’ярнях презентації книжок, про таке мова не йшла. А вже згодом почали відкриватися заклади в яких це прийнято було робити. Тобто ця мода (якщо можна так сказати) зайшла в Франківськ.

 

 – З цим добре. Але я вважаю, що в нашому місті бракує клубної культури. Так?

– З клубами дійсно проблема. Але й «Химера» не задовільняла попит на клубну культуру. Бо в принципі, були такі наміри, в перспективі відкрити власне клуб, де б могли виступати молоді музиканти, де був би простір (в тому числі танцювальний), але на жаль, не вдалося. Хоча щось подібне існує. Панорама-паб, наприклад.

 

– Але там виступають не молоді команди…

– Ну, так. Вже дещо знані. Молодих, на жаль, на такі майданчики не пускають. Для молодих треба однозначно зробити простір, яку б музику вони там не грали, і не важливо наскільки б якісно вони не грали, але їм потрібно себе десь показати і на людей подивитися.

 

– Ну, судячи по всьому, ти за тим шкодуєш?

– Так. Для мене то було складне рішення в житті. Але його потрібно було приймати.

 

– А потім ти пішов в політику. Тебе Ющенко навіть призначив головою РДА. І ти, наскільки я пам’ятаю, певний час залишався на посаді і за Януковича? Й тобі це зараз багато хто закидує.

– Ну, мені Вишиванюк запропонував залишитися, бо побачив, що в мене порядок. Але далі почалася політика і треба було визначатися на чиєму ти боці, тому я пішов. Для мене то було однозначне рішення, що я повинен піти.

 

– Потім ти змінив кілька посад і в результаті опинився в кріслі директора Єдиного розрахункового центру. І тут настає якраз той момент в твоїй біографії, який багато хто не може зрозуміти. Ти відмовився від посади і пішов на війну. Ще одне радикальне рішення?

– Не знаю. Для мене посада, насправді, ніколи не мала вагомого значення. Це звичайно важливо в житті, але я вважаю що ті події, котрі на той момент відбувалися в Україні були важливіші за будь-яку посаду.

 

– Ну, тоді трохи про це. Юрій Андрухович в інтерв’ю російському сайту «Colta» сказав ««Наша мета – вільна європейська країна – з Донбасом недосяжна». Ти згоден з цим?

– Я оцінюю так, що він Донбас мав на увазі не як територіальне утворення, а, швидше,  ментальне. Тобто – це люди в яких промиті мізки повністю і вони є якраз ті, кого ми називаємо «ватніки» чи «вата».

 

І як ти вважаєш, з цим можна щось зробити? Бо я наприклад вважаю, що – ні.

– Ця війна, якщо чесно, багато що з цим робить. Такий стрес кардинально міняє думку багатьох.

 

– А як бути з тими, хто не зважаючи на зруйновані Луганськ і Донецьк, в тому ж Харкові кличе війну до себе?

– Треба розуміти, що завжди є певний відсоток таких людей. І не лише на сході, але й в нас. Їх ніщо не вчить. Але в нас цей відсоток не є критичний. І, думаю, що в Харкові також. І основне, що потрібно зрозуміти – це те, що молодь там вже росте з іншою думкою. За неї потрібно поборотися. Як і в Харкові, так і на Донбасі. Хоча, реально, ці «ватніки» не мали б ніякого впливу, бо їх будь-яка влада може легко приструнити. Проблема в тому, що на Донбасі це зробила російська влада. Політика кнута й пряника – це для них. Бо їм насправді все одно, яка там буде влада. Лиш би їм було добре і ковбаса була по три рубля.

 – А тепер нема…

– Тепер нема. Тепер у них страшна біда і я сподіваюся, що велика частина з них все ж задумається що сталося і чому так. Бо жили ж наче нормально, а тепер дуже погано.

 

– Тепер про вибори. От я йшов до тебе, а на всіх тумбах рекламних твоє обличчя. Тебе це не «напрягає»?

– Справа в тому, що таки вибори. А це чи не єдиний спосіб донести інформацію. І ти з цим або погоджуєшся, або… Ну, я собі не можу уявити інших варіантів, коли береш участь у виборах, як доносити інформацію. Тому так. Я не дуже люблю ці речі, але професійно це треба виконати.

 

– Зараз багато з тих, хто воював, пішли на вибори. Припустимо певну частину цих людей оберуть. Як ти гадаєш ви зможете щось в нашій раді змінити?

– Я думаю, що якщо ці люди будуть відстоювати свою позицію (а я на це сподіваюся), а не здадуться дуже швидко і якщо біля них будуть фахові експерти, то тоді можна очікувати на позитивні рішення.

 

– А є небезпека що здадуться?

– Мені важко казати, бо я не знаю достеменно хто йде з усіх, хто пройде, так само. Найбільша проблема, яку я бачу, внаслідок чого й наступний парламент може себе не виправдати – це той перекос, коли інтереси партій вище інтересів держави. Сам факт, що вони не прийняли відкриті списки, вже багато про що говорить. Вони перекреслили майбутнє держави заради власного партійного сьогодення. А насправді для тих же партій це був би позитивний момент, рух.

 

– Власне, як і люстрація, яку гальмують. Але народ вже сам береться до справи. Але якщо не буде проведена люстрація (як це зробили свого часу в Чехії чи Польщі), то наступний Майдан вже таким мирним не буде. Чи як?

– І це вдарить по тих, хто думає, тільки про сьогодні. Як та мавпа, що запхала руку в банку, схопила горіхи, які там знаходились, а руку витягнути не може. А щоб врятуватися варто лише розтиснути пальці. Але горіхів шкода. Нашим сьогоднішнім політикам їхній розвиток не позволяє зрозуміти, що зараз саме час відпустити те, що ти тримав ціле життя і витягнути ту руку з банки.

 

– Вони сподіваються що на цей раз пронесе?

– Вони сліпі, насправді. Так само, як олігархи з Донбасу вважали що вони там керують процесом, а зараз вони там ніхто. Вони туди навіть не показуються.

 

Можливо у парламенті потрібні ті, хто готовий щось кардинально міняти і чимось поступатися?

– Безперечно. Треба людей, які готові не лише щось міняти, але й чимось жертвувати. Мудрі політики повинні вміти дивитися вперед років на десять і більше, а не лише мислити сьогоднішнім днем.

 

А можливо причина того всього, що відбувається в державі ще й в тому, що фактично 23 роки не приділялося уваги культурі?

– Культура, насправді – це перше, чому має приділяти увагу держава. Культура дає відповідні цінності, які можуть сформувати характер і майбутнє держави. Без цих цінностей люди залишаються на примітивному рівні. Їхнє основне завдання набити шлунок і далі вони не знають, що ще робити. Бо всі потреби наче задоволені, а інших прагнень нема.

 

– Може малокультурним народом керувати легше?

– Напевно так і є. Але воно ні до чого доброго не приводить. Чому в Європі держави фінансують не лише культурні проекти у себе, але й вкладають гроші в культуру сусідів. Тому що значно комфортніше жити поруч з культурними сусідами.

 

– Якщо ми вже знову заговорили про культуру, то чи ти не плануєш повернутися до мистецьких речей?

– Насправді для цього потрібен час і можливості…

 

– І надхнення…

– Ну, надхнення якраз є. Я хотів би підтримувати вже існуючі мистецькі проекти… Якусь частину. Я звичайно ж не можу зробити це своїм основним заняттям, тому що я бачу інші напрямки, в яких я можу працювати. Але частину свого часу, я б хотів приділити й цьому. Бо це дуже важливо.

 

Розмовляв Володимир Мулик