– Олег Головенський – це Олег Головенський. Якщо людина починає про себе багато говорити, то це таке видання бажаного за дійсне.

А чому тебе в журналістику занесло?

–  Занесло чисто випадково. В мене журналістського досвіду до тридцяти років не було жодного, журналістської освіти немає.

– А що, до речі, з освітою в тебе?

– З освітою… Я маю дві освіти. Одна освіта військова – військовий радіоінженер, фахівець з космічного та радіозвязку. 10 років в армії. Звільнився в 90-му році, після того закінчив Львівський інститут менеджементу, стажувався в США по програмі Магістр ділового адміністрування. Тоді ми вже вчили економіку не радянську, хоча в Україні ще вивчали марксистську політекономію за радянськими підручниками. Після цього почав займатися бізнесом. А потім зайнявся медійним бізнесом. Іван Вовк «втягнув» мене в телебачення, він почав, а потім ми разом робили 3-тю студію. Група акціонерів розвивала це діло. До речі, тоді серед наших акціонерів був Віктор Анушкевичус. Отак, з тої 3-ї студії все і почалося. Потім газету «Репортер» ми створили з нуля з Наталкою Катеринчук. А зараз «Фіртка».

– Я чув таке визначення тебе, як «сірого кардинала» івано-франківської журналістики. Бо багато хто знає про твій сайт «Фіртка», але не всі знають що за цим стоїть Головенський. Як ти до такого свого статусу ставишся?

– Я, скажімо так, ніколи не прагнув якоїсь публічності. Я навіть стараюся уникати непотрібних знайомств. Є люди, котрі колекціонують «потрібні» і не дуже знайомства. По буддизму кожне зайве знайомство обтяжує, розпиляє, в’яже і т.д. Можливо в тому я до певної міри буддист. Я не свічуся на скільки це можливо в моєму становищі. В мене немає бажань завойовувати якісь електоральні симпатії чи працювати на свій імідж. Поважаю людей, які не бояться сказати, що «король голий», які не бояться не бути «в стаді», в мейнстрімі. І сам часто прагну такого статусу. Можливо так і можна сказати, що я в тіні. Тобто з публічністю «Фіртки» все нормально, а що до моєї особистої публічності, то я її не прагну і мене така непублічність цілком влаштовує.

– В моїх попередніх інтерв’ю з Філіпським і Вовком ми говорили про війну і тоді було відчуття, що ще трохи і ми переможемо. Росія ввела війська… Перемога можлива?

– Якщо говорити в площині раціональній, то ні, не можлива. Бо військовий потенціал Росії (не враховуючи навіть ядерну зброю) співвідноситься з нашим як один до двадцяти, можливо. Я коли вчився в військовому училищі, то радянська військова теорія говорила, що ефективно оборонятися можна, якщо співвідношення наступаючих не більше як трикратне щодо тих, хто обороняється. А 1 до 20 – то вже без «шансів»…. Росія ще ж не ввела всі свої можливі ресурси. Вона ввела рівно стільки, щоб показати Порошенкові, що Україна не може виграти війну в принципі. Цю тезу, до речі, озвучив опозиційний зараз російський галерист і політтехнолог Марат Гельман, який, по суті, злив, ніби то інсайдерську інформацію.

– Тобто ми не можемо виграти війну?

– Військовими засобами зараз навряд чи. Ми можемо виграти дипломатично, духовно, самопожертвою, єдністю, правдою… – тобто показниками не кількісними, а якісними, навіть ірраціональними… Щодо практичних речей в цьому часі, то ми можемо, скажімо, взяти паузу і підготувати країну до партизанського руху. Ми можемо зробити певні рухи в результаті яких ціна перемоги навіть в хворій голові Путіна може виявитися занадто високою і для росіян. Великі втрати, неможливість втримати таку територію як Україна, яка стає для Росії занадто дорогою в плані ресурсів, в плані людських життів і …в плані падіння рейтингів «царя».

– А не здається тобі, що Україна ще не почала по справжньому воювати? Бо чим далі це рухається, тим більше чоловіків замислюється над тим, щоб іти воювати?

– Я думаю, що зараз багато українців себе морально готує до того, що доведеться воювати. Ця готовність стає реальною, бо якщо раніше ми там думали, що може якось пронесе, то зараз всі починають розуміти, що треба бути готовим воювати. Хоча, насправді, і в Росії все дуже сумно відбувається. Воно все йде там до дуже поганого кінця. Це нас ще може зачепити, коли в них все посипеться (а до того йде), бо коли вони захочуть їсти, а їсти нема – то тоді ця навала може бути реальною проблемою для України. Тоді вже не працюватиме те, що працює зараз – дипломатія, санкції, політика…

– Давай від війни повернемося до журналістики. Все ж тема в нас «Обличчя івано-франківської журналістики».

– Я б не ризикнув назвати себе журналістом. Я десь так – «поряд з журналістикою». Хоча я пишу якісь тексти і вважаю себе не останнім редактором в нашому селі:). Я можу знайти теми, організувати роботу редакції, чогось навчити молодих журналістів… Але чи я журналіст? Не ризикну себе так назвати…

– А важко організовувати це все?

– Ну, мені відносно не важко. Вже з певним багажем, досвідом… Тут головне, чи ти можеш працювати в режимі хронічних дефіцитів: дефіцит грошей, дефіцит нормальних журналістів, з навиками, з вмінням, з талантом, дефіцит техніки, яку б ти хотів мати, дефіцит офісних приміщень, хотілося б мати конференц-зал, а його немає, для прикладу і т.д. Тобто, в залежності від того, як ти спроможний працювати в таких умовах і організовувати роботу… Я в таких умовах звик працювати.

– А в журналістиці журналістська освіта грає роль?

– Безперечно так, але не достеменно. Щодо освіти загалом. Є люди котрі мають самоосвіту кращу, ніж вища. Бо і з вищою освітою баранів вистачає. Насправді освіта дає вміння шукати інформацію, вміння систематизувати, вміння зрозуміло виражати свою думку. Але це не обов’язково вища освіта. Це може бути якраз самоосвіта. Це стосовно загальної освіти. Стосовно ж журналістської, то є маса прикладів, як люди без спеціальної освіти стають прекрасними журналістами і навпаки. Це як художник. Якщо нема іскри Божої до малювання, то які б тобі фарби не дали, якщо ти таланту не маєш, то не намалюєш.

– Досвід?

– Я працював в різних журналістських галузях (на радіо лише не працював). І от я вважаю, що найбільш реальна журналістика – це друковані видання. Бо Інтернет «швидкий», поверхневий здебільшого. Там щось можна поправити, можна переписати. Головна гонитва – бути першим, створювати драматургію в висвітленні якогось резонансу. Інтернет – це все ж «гонка». Телевізійна журналістика теж досить поверхнева. При чому об’єктивно поверхнева, а не тому що там хтось не хоче працювати. Формат такий. Немає часу на глибоке вникнення в тему, прибіг – записав, синхрон, частину інтерв’ю використав як текст підводки до сюжету, далі побіг… А на папері написане вже «живе своїм життям». Газета «долизується». Там повинні бути глибші тексти, тому і кваліфікація газетного журналіста як аналітика, як людини творчої, повинна бути вищою і вимагає постійного пошуку і вдосконалення.

 – Рекламодавці?

– Років ще п’ять назад підприємці якось не сприймали рекламу, як щось необхідне. Так – якась віртуальна річ. Зараз підприємці розуміють значення реклами. Але навіть це розуміння не вирішує фінансових проблем ЗМІ. Особливо таких, «дорогих» як телебачення чи газета. А от Інтернет-проекти можуть реально заробляти. «Фіртка» зараз прибутковий проект.

– Чим би ти, як журналіст, не поступився? І яке ставлення до «джинси»?

– Щодо «джинси», то не варто лукавити, на місцевому рівні без неї багато ЗМІ просто припинили б своє існування. Ось як приклад, рік тому в нормальних наших «патріотичних» газетах почали масово друкувати Медведчука. В нас це жодним чином не вплинуло, та й не могло вплинути на людей, а газети отримали добрі гроші, закрили борги за папір, по зарплатах… Та й люди в нас вже все розуміють, ними не просто маніпулювати… А от Заповідь Божу «Не свідчи неправдиво» ще ніхто не відміняв. Для мене критерій важливіший, скажімо, «джинса»-«не джинса», а «правда-неправда». Якщо ти подаєш те, в що віриш, або щось зовсім неймовірне, в що і так ніхто не повірить – то це в наших реаліях, вважаю, не добрим, але прийнятним, але якщо ти подаєш те в що не віриш, і що може вплинути в негатив на людей, і береш за це гроші, то це вже паскудство.

 

Розмовляв Володимир Мулик