Пояснюю і показую, інформує блогер сайту Антикор.

Ось молоко, сметана і сало.

Молоко щойно з-під корови, сметана правильної жирності. Приносять сусіди, за смішні гроші. Споживати сметану, молоко і кисляк у такій кількості особисто мені, міському, дуже важко.

Свиней не їм, але знайти сало для фотознімку не проблема, воно тут завжди десь поруч. Кажуть, хороше сало.

Це — бідон з медом.

Буває, ідеш мимо, зітхнеш, відкриєш його і…

Важко, звичайно, але, що робити?

Поруч ще один стоїть.

Це — поле, з якого щойно зібрали картоплю, але на поверхні її ще залишилося багато, ніхто збирати не буде, так що міські можуть пройтися і зібрати – задарма. Ну, якщо немає можливості платити за кг картоплі 1,30 гривень, з доставкою.

Це — кури, вони кожен день абсолютно безкоштовно забезпечують свіжими яйцями. Корм для курей в селі практично нічого не коштує.

Поїдати таку кількість яєць дуже важко, тому кури весь час плодяться. Я курей не їм, але може комусь цікаво.

Це — яблука.

Зжерти стільки фруктів взагалі нереально, як і обробити, продати. Вони тут тупо добриво.

Це — зерно. Корисна річ у селі.

Машина дубових (!) дров тут коштує 500 гривень, і, як кажуть, стільки вистачає на зиму. Але для естетів є газ.

Вода зі свердловин і колодязів.

Можна і далі продовжувати в тому ж дусі.

З поганого — туалет на вулиці і з інтернетом складніше, хоча він є у всіх, хто хоче. Чи не на сотню мегабіт, але фільми дивитися можна.

Зараз в Луганську народ записується в бойовики за їжу, а срать ходить в траншеї, вириті спеціально для цього у дворах багатоповерхівок. Добуту з великим трудом крупу варять на багаттях. Зв’язку немає, води немає, електрика місцями, безпеки немає, але ти, типу, гордий міський житель.

А в селах практично дармова їжа і порожні будинки.

У мене, як і у багатьох переселенців, зараз немає постійної роботи – журналістів в Україні більш ніж потрібно країні середніх розмірів, скоро їх почнуть спалювати на спеціальних заводах. Відповідно, засобами для оренди житла навіть в заштатному містечку — Києві — не маю. Не кажучи вже про дійсно дорогих мегаполісах, таких як столиця Дніпропетровській республіки або Маріуполь, де ціни на житло завдяки війні підскочили до захмарних висот.

За допомогою до держави не звертаюся, у держави і без мене проблем повно. До того ж, все необхідне для життя можна дешево знайти в селі.

Звичайно, якщо підвернеться цікава робота, можна і в місті пожити, але село в усіх відношеннях краще.

А ще у селян здорова психіка, вони не фанатики, які не “вишиватники”. Хоча у багатьох гімн України як рингтон на мобільному і ненависть до російських окупантів. На Західній Україні ніхто мені слова не сказав з приводу моєї російської мови, а говорю я практично завжди російською, крім випадків, коли хочу попрактикуватися.

У нашому селі кілька людей воюють на Донбасі, все за призовом, не добровольці, в основному, — хто старший і вже служив. Ніхто тут не пред’являє претензії донецьким — а чого ви, мовляв, не воюєте? Народ розуміє, що, якщо повістка прийде, — і донецький відправиться воювати.

Фейсбучні псевдопатріотичні істерики — це породження хворих міських жителів і не менш хворих пропагандистів.

Взагалі, донецькому офісному планктону, який загубив через війну роботу, журналістам та громадським активістам з педагогічною освітою я дуже рекомендую вибрати село за смаком і влаштуватися працювати в сільську школу. Не пошкодуєте, та й користь Батьківщині принесете. Не хочете на Західну Україну їхати — вибирайте села ближче. Але, за моїми спостереженнями, найбільш упорядковані села, з дорогами, газом, нормальними дитячими садками та школами — саме на Західній Україні.