shkutjak1

– Як ти потрапив в “Айдар”? Які були перші враження?

Мої друзі мали контакти з командиром батальйону, сказали, що можна туди їхати. От я й поїхав. Спочатку це був партизанський загін у лісі, зі зброєю. А далі вже потроху освоювали територію військової частини – закинутого м’ясокомбінату, на якому зробилась перша база батальйону. Цю банальну роботу ми робили цілими днями: копали, укріпляли. По ночах – стояння в караулі, звикання до зброї, до пострілів. Така звичайна робота.

– Відомо, що дуже багато бійців, які воюють на Сході, війни ніколи не знали, навіть зброю в руках не тримали. Ви вже навчалися воювати там, правда?

Це правда, що багато людей не мали навиків. Але в бою навчишся. Навчалися, звичайно, як поводити себе зі зброєю, були і тактичні навчання, і стрільби. Небагато, але були. І хто хотів, той навчився. Це така сама наука, як будь-яка інша. Хто хоче навчитися, той навчиться.

– Чи можеш пригадати, коли вперше вас обстріляли з важкої артилерії?

Це було вже після перемир’я, того першого. Ми чергували. У нас була позиція – селище Металіст. П’ять кілометрів від Луганська. Там нас почали обстрілювати. Спочатку дуже рідко. Перший раз обстріляли – це була наче якась подія, а далі дійшло до того, що важка артилерія обстрілювала вже щодня.

– Врешті-решт зараз дуже багато постраждалих, поранених і є загиблі. Власне, і в батальйоні «Айдар».

Багато…

– Як це – втрачати бойових побратимів?

Це тяжко, насправді… Це все згадується… Гинули дуже хороші люди.

– Коли тебе поранило, які були перші думки?

Спочатку перевірив, чи в мене є нога, чи нема, порухавши пальцями в черевику. І відчув, що вони рухаються, що нога є. Друге – якщо є сильна кровотеча, треба її зупинити. Я дістав джгут і спробував накласти його на ногу, вище рани. Хоча я не дуже розумів, де в мене рана. Попробував, але далі в мене виникло таке відчуття, що після того можуть наступати, і я все ж таки взяв автомат. Але це була така відрухова реакція, думаю, що це шок був просто. Я взяв автомат, зняв із запобіжника, щоб відстрілюватися. Хоча мені хлопці потім розказали, що мій автомат на той момент був не в стані стріляти – пружина вилетіла. А далі вже підійшли хлопці з мого відділення, надали допомогу.

– Тобі доводилося зустрічатися, про щось розмовляти з українцями за паспортом, які перейшли на бік Росії?

Ні, не доводилося.

– Але яке у тебе ставлення до них, чи можеш ти їх зрозуміти?

Насправді, деякі люди там були ідейні, вони дійсно вірили в те, що робили. Можливо, і непогані були люди у звичайному житті. Вони жили в іншому інформаційному просторі. Для них бандерівці – це найбільше зло, яке може бути в світі. Тобто вони щиро вірять, що бандерівці їх будуть різати. Люди, які там не були, можуть говорити, що це не так. Але, на жаль, є такі. Бо з нами були хлопці з Луганська, зі мною у відділенні. У нас в «Айдарі» багато – з Луганська. У них знайомі й друзі були, які стояли з протилежної сторони. А вони до того навіть досить непогано дружили. Потім, коли почалася серйозна війна, то їх стало значно менше. Дехто зрозумів, що насправді відбувається, дехто загинув.

– Ворог України – це хто?

Насправді з Україною воює Росія. Не ДНР, не ЛНР, а держава Росія. І це я казав з самого початку. Те, що вони використовують певні рухи на цій території, – це лише стратегія цієї війни.

– Як ти ставишся до тих чоловіків, які обрали для себе роль спостерігачів, – до так званої «диванної сотні»? Їх нібито й осуджувати не можна, тому що вони за багатьма критеріями можуть і не їхати на фронт, наприклад, ті, в кого троє і більше дітей. А в тебе їх п’ятеро – і поїхав таки…

Я для себе вже давно визначився, що я нікого ні за що не засуджую ні в якому разі. Я нікого не кликав з собою і не закликаю їхати на війну. Це має бути тільки особисте рішення.

– Я все-таки до кінця не розумію твого рішення: покинув сім’ю і пішов воювати. Для чого?

Тому що це обов’язок чоловіка, громадянина – захищати свою державу. Хтось це має робити. Якщо ця держава є, ми її визнаємо, ми про неї говоримо, ми про неї співаємо, ходимо у вишиванках, то треба розуміти, що хтось має захищати цю державу. І я не згідний був з тим, що цю державу мають захищати 18-19-річні діти, які життя не побачили. Тобто я себе вважав людиною зрілою, більш-менш підготовленою, і тому я пішов.

Таких людей там багато. Вони і в добровольчих батальйонах, і в регулярних військах. Треба розуміти, що в регулярних військах воюють добровольці, і в добровольчих батальйонах воюють добровольці. Бо всі решта, хто хотів втекти, вже втекли. Знайшли тисячу причин. Ніхто не заставить тебе піти у бій, якщо ти сам не готовий до цього. Ніякий командир, ніяка команда, ніяка тюрма. Тому що це набагато страшніше від будь-яких погроз. Тобто якщо ти внутрішньо можеш, то ти йдеш.

– Чи не шкодуєш, що поїхав? Ось багато хто нарікає, що держава не забезпечує армію як слід, що зброї й амуніції не вистачає, що важко… Ти не розчарувався?

Я й не мав якихось оманливих сподівань. Я знав, що буде і бардак. Але треба робити свою роботу. Ти приїхав на війну. Ті частини, які організувались самі, – в них все було нормально. А взагалі я жодним чином не розчарувався. Навпаки. Для себе особисто я виконав якийсь обов’язок у житті. Мені повезло, що я за свою державу зміг повоювати. Я так вважаю. Не кожному поколінню випадає така можливість. Звичайно, війна – це жахливо, вбивство людей – це жахливо. Але не ми її почали, ми мусимо боронитися.