Не кажете? Ну, добре, хтось інший каже. Можливо ваш сусід. Отой, з тієї квартири, де броньовані двері. А може й не він, але хтось про це постійно говорить.

Отак послухаєш, замилуєшся, вийдеш з хати і на тобі – ні міста європейського не побачиш, ні вибору не відчуєш.

Я розумію, що нашим комунальним службам до європейських, як до Брюсселя рачки і тому вони ніяк не можуть вчасно повивозити все, що нагребли ті ж двірники. Теж не надто європейські, але в нас чомусь вважають, що з двірників і вимагати бодай чогось нема змісту, бо робота непрестижна.

Ну, нагребли вони гору опалого листя й нагрібли – нікуди те листя не подінеться, най пріє. Раніше його спалювали, тепер заборонили, то ж нехай лежить живописною купою.

І дійсно, зрештою, най собі буде купа листя. Листя – річ природна. Та завжди у нас звідкілясь (з-за рогу, чи що) вискакує оте саме «але».

Це «але» набуває в результаті цілком виразних форм і перетворюється  в такого собі рагуля, який, бачачи купу листя, з радісним підскоком біжить до цієї купи й кидає туди мішок зі сміттям. А слідом за ним наступний рагуль, вже зі своїм мішком, а там ще один з порожньою пляшкою з-під пива, яку з радісним хрюканням жбурляє в ту ж купу, яка вже мало нагадує купу цілком невинного листя.

За кілька днів маємо цілком завершену помийку, як оця – на розі вулиць Крука та Шевченка.

І знаєте, що цікаво? Від цієї помийки до сміттєвих баків всього кількадесят метрів. Туди йти з цього місця від сили секунд тридцять. Але рагулям простіше викинути своє сміття просто серед вулиці, ніж пройтися до сміттєвих баків. То як, скажіть, з ними здолати непростий шлях до Європи?…

До того ж – сміття не привезли десь з Баму чи Каскаду. Накидали ті, хто тут живе. Отака от звичка – гадити у себе під вікнами.

А ви кажете «європейське місто». Добре, добре – не ви. Але ж хтось каже.

Володимир МУЛИК