1

11 липня біля села Зеленопілля Луганської області бойовики обстріляли опорний пункт сил АТО. Реактивні системи залпового вогню «Град» стерли військовий табір з лиця землі. Довкола вигорілий ґрунт та обгорілі кістяки машин. Ті, хто вижив, кажуть, що людські тіла на попелищі впізнати було неможливо.

Чорна п’ятниця

Тієї ночі підрозділи механізованої бригади увійшли в опорний пункт за 17 кілометрів на південний схід від Ровеньків, що на Луганщині. Це були бійці 24-ї моторизованої та 79-ї аеромобільної бригад. Їхнє завдання полягало в забезпеченні прикриття кордону. Місце дислокації за чотири кілометри від межі: спершу українська пшенична нива, табличка «Кордон», потім надпис «Прохід заборонено», неглибока траншея та російське поле з соняшником. Так описує ті місця учасник страшної трагедії 11 липня, іванофранківець Володимир Домнич. 19-річний Володимир – контрактник 24-ї окремої механізованої яворівської бригади.

1

«Того вечора наш взвод приїхав із супроводу, ми охороняли колону, що везла їжу. Мене дуже боліло горло. Нічого дивного, адже ми місяцями під відкритим небом спали. Я пішов до медчастини, мені дали ліки та залишили на ніч спати в палатці», – згадує Володимир. Він каже, що нічого жахливого у той вечір не відчував. Тішився, що з супроводу живий-здоровий вернувся, навіть жодного разу по дорозі не обстріляли. Тоді в наметі ночували не лише хворі, там були бійці з 72-ї та 79-ї бригад.

О 4-ій годині ранку хлопці з його взводу поїхали на блок-пост мінятися. Володимир завжди їх супроводжував, але не тієї ночі. Тішиться, що його товариші залишилися живими, цього разу чергування їх врятувало.

«О 4.30 я прокинувся від того, що в ноги холодно і порохом смердить. І я зрозумів, що потрапив в пекло. Болю не відчував, спершу спробував піднятися на ноги, але в мене не виходило. На вулицю з палатки виліз сам та почав кричати, щоб поранених з-під обстрілу виносили», – розповідає він. За словами Володимира, більше двох годин поранені та загиблі лежали під обстрілом. Замполіт знеболювальні уколи роздавав, аби ми самі себе кололи, старшина бігав, джгути та пов’язки на рани, аби інфекцію не занести, накладав. Евакуювали поранених лише о 7-ій ранку, тоді й першу медичну допомогу надали».

Із Зеленопілля поранених вивозили кількома колонами, важкотравмованих транспортували на “Уралі”. «Коли їхали з хлопцями в машині, один одного намагалися розвеселити. Поруч лежить хлопець, у нього живіт розпоротий, а вдіяти ніхто нічого не може. Підтримували один одного, як могли», – розповідає Володимир. Іншу частину бійців вже через російську територію вивозили, бо українською проходу не було – про це вже розповідали інші постраждалі.

В Амвросіївку поранених довезли лише на наступний день опівдні, а звідти – літаком в Запоріжжя. У тамтешній лікарні Володимиру зробили першу операцію, далі знову – в літак та чотири дні в реанімації 16-ї Дніпропетровської міської клінічної лікарні. У хлопця травмовані обидві ноги: перелом та осколочні поранення м’язів, у ступні – наскрізна дірка. Йому вже зробили чотири операції, лікарі запевняють: бігати буде, але коли – не кажуть.

В офіційному повідомленні речника інформаційного центру РНБО Андрія Лисенка йшлося про те, що за останню добу загинуло 23 військовослужбовців. Серед них і ті, що загинули внаслідок обстрілу під Зеленопіллям. Тоді ж президент України Петро Порошенко повідомив про те, що від російських установок реактивної системи залпового вогню «Град» – 19 загиблих і майже 100 поранених.

1

Володимир переконаний, що кількість загиблих українських військових після атаки «Градом» більша, ніж за офіційною статистикою. Він пригадує, що  лише з його палатки (а ночувало там понад тридцять військових) живими залишилися не більше половини, а поранені були всі. Палаток же було декілька… Небезпечним тоді був не лише сам обстріл, а й те, що він спричинив вибухи боєприпасів на місці.

 

Вантаж-300

Коли син ішов на військову службу, Тетяна Домнич домовилася з ним про те, що що б не сталося – він був на зв’язку, хоча б слово сказав, що живий. Розповідає, що з-під Ровеньків Володимир зателефонував, сказав, що є можливість передати посилку, просив каву, сигарети, гроші та прилад нічного бачення. Дорогий прилад знайшли завдяки волонтерам. Посилку спакувала, натомість передавала вже не вона, а її мама, бо того ж таки дня потрапила в лікарню. Син на зв’язок вийшов, як зазвичай, ввечері.

«У нього був фарингіт, боліло горло, висока температура, в таборі Володі дали ліки, а на ніч відправили не як завжди спати поруч бойових машин, а в намет, біля медчастини», – пригадує Тетяна.

Вранці телефон Володимира був вимкнений. Щойно син з’явився в мережі, вона зателефонувала і, на відміну від вечора, почула здоровий голос. «Я кажу: та ти вже здоровий, а він відповідає: ага, тільки з осколками гранати», – розповідає жінка. І він розказав, що їх обстріляли з «Градів». Про те, з якого вогняного пекла вийшов син, Тетяна і не здогадувалася, поки не потрапила до нього в лікарню.

«Запах крові та поту мене переслідує досі», – розповідає мати бійця. У дніпропетровському шпиталі з сином вона була десять днів. Те, що відбувається в зоні АТО, називає не інакше, як фронтом. Так говорить не вона, так кажуть ті, хто повернувся звідти живий. У лікарні вона доглядала не лише за Володею. Мила, голила, підносила судна іншим бійцям. Каже, що чинити по-іншому вона б не змогла.

За словами Тетяни, команда «Ждьом борт!» паралізувала лікарню на кілька хвилин. Спершу в коридорах затихав шум, потім починався нервовий гамір, а далі – купа запитань: звідки, скільки та в якому стані. «Ждьом борт!» тут означає, що є нові поранені. Повітряне судно прибуває, поранених бійців розвантажують, кожного на чолі позначають маркером. Ті, в кого легке поранення, сиділи на лавці і чекали свого часу. Першими заносили важких. Щодня лише в ту лікарню, де вона доглядала за сином, привозили від 15-ти до 30-ти поранених, у Дніпропетровський військовий госпіталь транспортували хлопців з надскладними випадками, решту – розвозили в інші лікарні. І медикам, і солдатам допомагали волонтери. Нині її сина відрядили на лікування у Львівський військовий госпіталь.

 

Висновки чи наслідки

«Ми місяць їздили, поки вибрали місце дислокації у Зеленопіллі, нас хтось здав, – такі висновки робить нині Володимир Домнич. – Наші блок-пости обстрілювалися рідко, а тут з «Граду», не знаючи точних координат, одразу влучили!»  Підозр на зраду з числа своїх бійців було багато. За словами контрактника, ополченці полювали на харчі та зброю. Завжди обстрілювали лише цей вантаж. Звідки брали інформацію, яка машина з колони везе їжу, – невідомо.

На службі в яворівській механізованій бригаді Володимир лише чотири місяці. Власну військову підготовку пригадує з сумом. Перших два тижні навчання – стрільба по мішенях, наступні два тижні – палатки вліво-вправо переносили. «В ідеалі це мало бути бойове завдання. Мали вчитися, як село прочісувати, а насправді – палатки переносили. Бо приїхав один генерал, вони йому не сподобались – перенесли, другий приїхав – теж не те, знову палатки перенесли. А ще з машин нас вчили скакати», – описує початок служби Володимир. Про форму й говорити не хоче. До прикладу, замість 41-го розміру берці йому видали 46-го.

В іншій бригаді 20-річних хлопців було лише декілька, решту – старші. Серед досвідчених – колишні миротворці. Був навіть такий чоловік, що в армії США за контрактом служив, а нині повернувся Україну захищати. Натомість половина мобілізованих посади мали, а знань – жодних. «Мали такого механіка, що не знав, як тою пушкою крутити», – згадує Володимир.

І одразу розповідає іншу історію, про те, як на їхню колону ЛНРівці напали: «Біля мене вибухнула протипіхотна міна, спершу вбік відкинуло. Забіг за БМП, лежу і не знаю, що робити. Згадую, що вчили, – нічого нас не вчили. Лише стріляти вчили, а куди? По «зельонці» – що тут з автоматом зробиш? Дивимось один на одного, бій немає з чим приймати, сидимо в траншеї,  вичікуємо».

Наступний приклад не менш показовий. На колону знову напали, українська БМП раз вистрілила, а далі пушку заклинило. Довелося полем просто туди-сюди їздити, машиною, як опудалом, відлякували – більше користі з неї не було.

«Коли записувався контрактником, мене попереджали, що будуть відправляти в гарячі точки, питали, чи не передумав. А в мене мрія – стати офіцером», –  травмований армієць і нині готовий повертатися у стрій, щоправда, ноги йому лікарі лататимуть ще довго. Але залишати військову службу Володимир не збирається. Такої ж думки дотримується більшість тих, хто зараз набирається сил у військовому шпиталі.

Поки бесідую з Володимиром, поруч нас у дворику Львівського шпиталю на лавках сидять чимало травмованих солдатів. Зараз їх приналежність до АТО видає не що інше, як милиці, перебинтовані голови, травмовані руки та навіть пришиті вуха (бачила й таке). Родичам, які обходжують тих, хто пройшов крізь вогонь, вони розповідають схожі історії, де в їхньому житті «Бехи» – це БТРи, постріли – реальність, а смерті побратимів – це скупі сльози у чоловічих очах. Не плакати неможливо…