news-image: Іван Монолатій: Україні слід багато чого повчитися в сучасного Ізраїлю
 Дослівно: «Мученикам і героям Голокосту пам’ять і шана») в Ізраїлі, розповів, що вже давно вивчає проблеми українсько-єврейських відносин в історичній та політологічній ретроспективі і що йому вдалося поставити крапки над «і» в деяких важливих для взаємин наших двох народів проблемах, а також як йому з огляду на палестинсько-ізраїльський конфлікт довелося двічі ховатися у спеціальне сховище під час повітряної тривоги.

– Пане Іване, днями ви повернулися зі стажування в «Яд Вашем». Чим воно особливе і які ваші враження?

— Справді, це було надзвичайно цікаве міжнародне стажування і спеціальна сертифікатна програма для дослідників і викладачів ВНЗ проблем Другої світової війни і Голокосту, організована вперше таким солідним інститутом. З-поміж учасників цієї програми хотів би відзначити українських істориків і політологів зі Львова, Луцька, Харкова та Миколаєва, які вирізнялися грунтовними знаннями та креативністю під час публічних дискусій (наприклад, порівняно з нашими, сказати б, «колегами» з Росії) на важкі теми причин і наслідків Другої світової війни, українсько-єврейських взаємин, політики пам’яті України та Ізраїлю, перспектив порівняння уроків Голокосту і Голодомору. Побіч освітніх і наукових аспектів, «Яд Вашем» на серйозному академічному рівні опікується Музеєм історії Голокосту, меморіальними пам’ятниками — Дитячим меморіалом чи Залою пам’яті, Музеєм мистецтва Голокосту, Міжнародною школою вивчення Голокосту. Оскільки стажування тривало майже два тижні, часу вистачило для початкового ознайомлення з ізраїлем, його академічними установами, зокрема з «Яд Вашем». Оскільки на стажування потрапили дослідники (переважно доктори і кандидати наук), які попередньо пройшли відбір своїх наукових презентацій, науковий рівень представлених на широкий суд тем був доволі високим, ррунтувався на чималих знаннях історичних джерел та вмінні їх інтерпретувати. Атмосфера такого наукового спілкування була дружньою, я б сказав, змагальницькою, творчою. Відчувалося зацікавлення всіх сторін такою комунікацією, зав’язувалися цікаві контакти, які, очевидно, переростуть у тривалу наукову співпрацю.

– Чи мали ви час на пошукову роботу в архіві «Яд Вашем»? Що вдалося відшукати і встановити?

— Так, звісно, але це відбувалося у вільний від лекцій та програм час. Це, мабуть, один з найцікавіших аспектів моєї подорожі на Святу Землю. Я вже давно вивчаю проблеми українсько-єврейських відносин в історичній та політологічній ретроспективі. Тому мені хотілося поставити деякі крапки над «і» у важливих для взаємин наших двох народів проблемах. Зокрема, це стосувалося і спільних та відмінних рис українського та єврейського модерних націоналізмів, особливостей постання єврейської державності, участі окремих політичних фігур євреїв в українському державотворенні ХХ ст. Так вочевидь я підійшов до надзвичайно загадкової і водночас продуктивної свого часу постаті найбільшого у першій половині ХХ ст. приватного українського книговидавця Якова Оренштайна. Цей відомий українець Мойсеєвої віри народився в лютому 1875-го у Коломиї і в 28 років фактично монополізував видавничий ринок Коломиї, яка тоді була другим за Львовом центром українського друкованого слова, згодом переїхав до Відня, потім до Берліна, де й далі видав сотні томиків української та світової класики, нотних видань, поштівок, а посольство УНР в Берліні передало для цих потреб йому свій будинок. Оренштайн співпрацював з Грушевським, Винниченком, Петлюрою, Скоропадським, Чикаленком, Єфремовим, Сімовичем, Барвінським, Лепким та багатьма іншими відомими йому сучасниками, друкуючи їхні твори або надаючи їм істотну фінансову допомогу. Досі не було документальних свідчень про його загибель. і от завдяки праці в архіві «Яд Вашем» вдалося виявити джерела, які точно вказують на місце і час його розстрілу — 12 вересня 1942 року у гетто м. Варшави, буквально за кілька днів перед відправленням у концтабір Треблінка. З другого боку, мене цікавили спогади євреїв Коломиї і Станіслава, які пережили жахіття Другої світової війни, оскільки тепер у цих фактах є чимало перекручень і фальсифікацій. Для цього я перевіряв наявні факти та співставляв їх з уже відомими нашим дослідникам.

– Яким постав перед вами Єрусалим? Чим найбільше запам’яталися скарби Землі обітованої?

— Той факт, що я вперше відвідав Святу Землю був для мене як історика визначальним. Адже саме тут, як кажуть, все дихає світовою історією, історією і сучасністю світових релігій, саме тут відчувається потаємний зв’язок профанного і сакрального. На мою думку, Єрусалим завжди один і той самий. Зовсім інший, ніж, скажімо, Тель-Авів. Єрусалим — архаїчний і модерний, суперконсервативний і водночас ліберальний до своїх відвідувачів. Тісне сусідство ультрарадикальних юдеїв і арабів, християн православних і католиків, протестантів та атеїстів — усіх, хто бажає пізнати це місто, просто захоплює. Тут побачимо і східні базари, і скромні житла Старого Міста, і багатоповерхівки чи супермаркети, й торговельні центри нового Єрусалима чи надсучасний міський трамвай — усе поряд. Тому Єрусалим для мене за ці дні став саме тим місцем, де замислюєшся про сенс життя, його вартість і ті цінності, якими керуєшся у повсякденному житті. А сама Божа присутність, яку в різних вірах називають по-різному, без сумніву, позитивно впливає на єрусалимців та гостей цього надзвичайного міста. Поза цим вдалося побачити біблійні Єрихон, Мардалу, Капернаум, Мертве море і море Галилейське, Кумранські печери, Юдейську пустелю, ріку Йордан, гору Массаду, ўоланські висоти, побувати на кордоні з Йорданією та Сирією. Окрему сторінку відвідин становили кілька єрусалимських музеїв, парламент — Кнесет, Єврейський університет Єрусалима.

– Загалом як оцінюєте державну політику пам’яті в Ізраїлі? Чи варто було б щось запозичити у цій царині українцям?

— Передусім оцінювати політику пам’яті Ізраїлю слід з позицій нації, яка є однією із тих, що найбільше постраждали в минулому ХХ столітті. Хоча, переконаний, не є винятковою чи самотньою у такому кривавому рахунку. Українці теж мають такі історичні рани, які треба лікувати. і завдання це як спільноти громадян, так і держави як демократичного інституту. ізраїлю це, безперечно, вдається через різноманітні ініціативи громадянського суспільства, політикуму, держави і діаспори — політику меморіалізації, насамперед жертв Голокосту й увіковічення представників тих народів, які рятували євреїв від неминучої смерті. Політику пам’яті в ізраїлі не будували за тиждень чи, скажімо, за рік. Від часу створення держави ізраїль в її підвалини небайдужі громадяни — ті, які вижили в жахіттях Голокосту, — поступово і цілеспрямовано закладали основи розуміння власної національної трагедії, пошуку компромісів та вироблення моделей уроків минулого, щоб у майбутньому вже не трапилося нічого такого. Цього тепер не вистачає саме Україні, яка, на мій погляд, ще не достатньо розробила власну політику пам’яті, навіть щодо нашої національної трагедії — Голодомору. А той факт, що наші практики політики пам’яті є відверто україноцентричними, де ми, окрім титульного етносу, нікого не бачимо і почасти не хочемо бачити, є найбільш шкідливим як для теперішнього, так і для майбутнього України. Переконаний, що без урахування усіх сюжетів меморіалізації жертв радянського і нацистського режимів, участі неукраїнців у порятунку простих людей, як і навпаки, до загальнонаціональної згоди в тому, хто герой, хто негідник і хто пасивний спостерігач злочину, не дійдемо. А от політика пам’яті ізраїлю і може допомогти нам усвідомити факт, що після трагедії є надія на нове життя. Життя без національного самозакохування і пошуку історичних відьом. Вже зростає нове покоління українських дослідників, яке зможе це науково ствердити, і я радий, що  з-поміж них — і мої аспіранти.

– Як відомо, унікальні фрески митця зі світовим ім’ям Бруно Шульца, що жив у Дрогобичі, і які належать до національних цінностей України, свого часу вивезли до ізраїлю. Що вам вдалося дізнатися про їхню долю?

— Справді, розписи Шульца нині зберігають у Музеї мистецтв Голокосту власне в «Яд Вашем». Як вони туди потрапили кілька років тому — то ціла детективна сага за участі українських високопосадовців і кураторів «Яд Вашем». Наразі ж пояснення такого стану речей — нібито добровільне передання Україною частини її національної спадщини для експонування в ізраїлі, мабуть, як то кажуть, «заднім» числом. Хоча слід таки віддати належне ізраїльській стороні, що фрески Шульца належним чином реставрували, а також створили для їх публічного показу необхідні умови. Тепер їх може оглядати кожен відвідувач музею, фотографувати, скільки завгодно вивчати. Залишаються питання моральної і міжнародно-правової відповідальності. Досі відповідей на них мистецтвознавці очікували марно.

– Все ж як вам працювалося з огляду на палестинсько-ізраїльський конфлікт? Якою є система безпеки для громадян Ізраїлю і гостей країни?

— Оскільки Ізраїль від початку своєї державності оточено ідеологічними, політичними і конфесійними «чужими», які прямо заперечують його існування на політичній мапі, питання національної безпеки і державного суверенітету є визначальними в діяльності і уряду, і еліт, і простих громадян. Від малої дитини — до літньої людини. Тому кожен ізраїльтянин знає, що, коли і як він мусить робити у разі, скажімо, оголошення небезпеки для життя, зокрема бомбардування, наприклад, із нестабільного нині Сектора Газа. Мені самому випало двічі ховатися у спеціальне сховище під час повітряної тривоги, хоча для пересічних громадян Ізраїлю це стало вже нормою життя. У середньому таких атак може бути 5-6 на день, особливо на так званих територіях, чи теренах, близьких до Гази, наприклад, в Тель-Авіві. і там уже, на жаль, можуть бути людські жертви. А щоби убезпечити своїх громадян, Ізраїль постійно навчає їх, як саме слід поводитися у таких випадках, повсюдно ви бачите молодь з автоматичною зброєю, військових, які гарантують безпеку і громадян, і туристів, — усе це межує з повагою до особи, її життя і безпеки пересування. Відтак чітке дотримання правил, сувора субординація у військовому середовищі, а також довіра простих громадян до влади як такої є запорукою їхнього безпечного життя в цьому досі неспокійному регіоні сучасного світу. Україні та її чиновникам слід багато чого повчитися в сучасного Ізраїлю, особливо у час великих випробувань для нашої держави — як вірити у свої сили, шанувати героїв, відстоювати власні інтереси і впевнено дивитися у завтрашній день.