news-image: Родина загиблого в липні Василя Білика досі чекає на допомогу від держави

 Юнак був серед тих перших ста добровольців з Майдану, котрі записалися в «Айдар» для виїзду в зону АТО, — усіх їх командир батальйону підполковник Сергій Мельничук знав в обличчя і на ім’я. Він у жовтні приїздив до нашого обласного центру. і коли Оксана Даниш підійшла до комбата після його зустрічі з іванофранківцями в Народному домі «Просвіта» та представилась як мама Василя Білика, підполковник, висловивши їй співчуття з приводу загибелі сина, сказав: «Дуже цінний був боєць». За його словами, Білик швидко навчився стріляти з різних видів зброї — не лише стрілецької, а й артилерійської, і після того Василеві довірили бути ще й інструктором — навчав користуватися нею новачків батальйону. Запам’ятається він бойовим побратимам також як великий життєвий оптиміст — любив співати, жартувати, вмів усіх розвеселити, піднести хлопцям дух.

До цього Василь здобув гарт Революцією гідності. Батько Василя Степан Білик, добре знаний на Прикарпатті як аматор сцени — співак і музикант, каже:
— Майдан зробив мого сина і його товаришів твердими духом. Тож вони, коли почався збройний конфлікт з терористами і російськими найманцями на сході України, вирішили поїхати туди добровольцями. Ми й не відговорювали Василя від того наміру — в сина був такий характер, що він не піддався б на жодні вмовляння.

Людина на тлі вогню
Так, людина на фото, обличчя якої не видно під протигазом, — це  Василь Білик. Серед дорогих для Оксани Петрівни світлин, що залишилися як пам’ять про сина, — і цей вражаючий знімок, зроблений фотожурналістом (його прізвища вона, на жаль, не знає) в один із критичних для революції лютневих днів.
Василеве рішення і собі влитися в ряди «майданівців» було не якимсь спонтанним кроком, випадковістю, а радше закономірністю, яку моя співрозмовниця пояснює знову ж таки синовою вдачею. Коли Василько пішов до школи в Городенці, то педагоги називали його гіперактивною дитиною: мав добру пам’ять і водночас — проблеми з дисципліною через свою непосидючість. Учителям було з ним нелегко. Водночас іще хлопчиком Василь виявив свої здібності до музики, а як підріс, то серйозно захопився нею — мабуть, отримав відповідні гени і від батька, і від матері, яка закінчила музичну школу. Він стає діджеєм, веде дискотеки, знаходить через інтернет різні групи за інтересами, «списується» з ними і їде містами України на різні фестивалі сучасної музики — вдома втримати його було неможливо. Василь, каже Оксана Петрівна, не міг всидіти на місці, а весь час був у дорозі.

На столичному ж Майдані, як ми знаємо, люди стояли цілодобово. Аби вночі вони не змерзли, з його сцени «розігрівали» всіх своїми виступами колективи й виконавці з усієї країни. Взяти участь у тих концертах і дискотеках запропонували Василеві київські діджеї, з якими він контактував через соціальні мережі. і в середині грудня юнак із Вінниці, де на той час працював на будові, їде до столиці «крутити» дискотеки на сцені Майдану.
— Проводив їх кілька ночей поспіль, — розповідає пані Оксана. — Потім син зателефонував мені, що записався до 3-ї сотні. Але невдовзі перейшов до іншої сотні, потім і її змінив — шукав якомога ближчих по духу людей. Василь уже носив камуфляж, мав каску, респіратор, протигаз, щит. Ночував у Будинку профспілок.
Коли в ніч із 18 на 19 лютого це приміщення підпалили посібники режиму Януковича, моєму синові із групою товаришів вдалося дивом вибратися з охопленого полум’ям будинку. В цей час «беркути» почали уже відкрито стріляти по активістах Майдану з вогнепальної зброї. Силовики активно виловлювали осіб із запахом диму на прилеглих до майдану Незалежності вулицях, у дворах будинків. Василь разом з кількома іншими хлопцями зуміли вийти із зони оточення й ховалися на конспіративній квартирі. Не могли залишити її, щоб повернутися на Майдан, бо у дворі будинку стояла машина ДАі, з якої міліціонери «пасли» всіх підозрілих. Мусили чекати увесь наступний день і ніч, поки та машина не поїхала геть.
Із сином я спілкувалася, — продовжує свою оповідь О. Даниш, — з допомогою стільникового зв’язку. Мав Василь і мобільний інтернет, отож ми також листувалися через соціальні мережі. Я фактично цілу зиму просиділа в комп’ютері. Самі розумієте: тоді багато людей тривожилися, переживали і за зовсім чужих їм учасників Майдану, не спали ночей перед монітором комп’ютера чи екраном телевізора, а я ж знала, що там — мій син…
Василь, звичайно, не обмежувався палінням шин — він був серед тих відважних хлопців, котрі виготовляли, носили й кидали в силовиків «коктейлі Молотова». Я з хвилюванням стежила за розвитком подій на Майдані, вулицях інститутській, Грушевського, які транслювало он-лайн Громадське ТБ. Побачивши, що «беркути» раптом ні з того ні з сього залишили свої позиції довкруг барикад Майдану і попрямували до підземного переходу й метрополітену, я та й, мабуть, більшість телеглядачів зрозуміли, що зараз щось почнеться. Бо ж не будуть просто так тікати від «майданівців» силовики — їх організовано відводили. В ту хвилину, пригадую, я зателефонувала Василеві: «Щось незрозуміле коїться: «беркути» відходять і ховаються, станцію метро «Хрещатик» закрили. Тиснули, тиснули на «майданівців», відтісняли їх, а тут раптом відступилиѕ Будь, синку, зі мною на зв’язку, чекай мого наступного дзвінка!».
А люди, що стояли на Майдані, в тій ситуації не знали, як поводитися. На радощах декотрі гарячі голови побігли вперед, щоби гнати далі «беркутів», — і… потрапили під кулі. Василь із хлопцями тоді якраз вийшли з конспіративної квартири. Коли вони підходили до Майдану, я телефоном повідомила: «Васю, там стріляють — є вже немало жертв. Тож будьте обережні. Боротися, звісно, треба, але ж не гинути по-дурному. Бережи себе, синку!». Застерегла Василя, щоб вони не йшли займати знову барикади на першому кордоні Майдану, бо снайпери покладуть їх на місці.
Хлопці, як згодом розповідав мій син, пішли в бік інститутської. Пробравшись на майдан Незалежності, вони (а були лише в куртках) одягли на себе бронежилети, каски. Василь виносив поранених і вбитих «майданівців», і, мабуть, вберегло його від кулі снайпера лише те, що я молилася щиро і Бог почув мої благання…
Я не бачила Василя, який і далі залишався на Майдані, вже кілька місяців, але непросто було поїхати до Києва, бо маю ще  школярика Ромчика. А якийсь внутрішній голос диктував мені, що я обов’язково повинна провідати старшого сина на Майдані, застерігав мене: якщо цього не зроблю — пізніше дуже шкодуватиму.
Лише в березні я змогла поїхати до Києва й зустрітися з Василем. Переді мною стояла наче зовсім інша людина: мій син раніше був балакучий, любив жартувати і сам сміявся уволю, а тепер він якийсь незвично серйозний, мовчазний, задуманийѕ Це був не той Василь, який їхав на Майдан ще майже дитиною, а вже цілком дорослий мужчина, що заріс бородою: син видався мені постарілим на кілька років. Я сказала йому, що час би вже й додому повертатися. Василь відповів із твердими нотками в голосі: «Я не залишу хлопців, адже разом ми тут, мамо, таке пройшлиѕ Вони не розходяться, і я нікуди звідси не піду. Бо ми ще не домоглися всього того, чого вимагали від влади на Майдані. Це не кінець нашої боротьби — ще буде продовження…»
Я приїхала вранці в неділю на день і провела його разом із сином. Мені хотілось якомога повніше відчути дух, енергетику Майдану. Тож заходила з Василем і до наметів, аби побачити, як живуть хлопці. Там же, на Майдані, син познайомив мене зі своєю дівчиною. Киянка Ніна варила їсти «майданівцям» на кухні, що була організована в тому ж Будинку профспілок, який спалили «беркути». Василь там чергував — отак і познайомилися. Нінині батьки запрошували його до себе додому, щоби поїв, помився, поспав нормально після ночівель у холодному наметі. Їм, і в першу чергу, зрозуміло, самій дівчині мій син сподобався своєю розважливістю й уважністю до кожного. Та й був він гарний собою, показний — мав зріст 1 м 82 см.
І став «майданівець»
«айдарівцем»
Мабуть, Василь з Ніною будували серйозні плани щодо подальшого спільного життя, алеѕ Після перемоги Майдану на Україну чекали нові випробування — анексія Криму Росією, збройний конфлікт на Донбасі. і юнак знайшов для себе точку докладання сил, продовження боротьби, про яке він говорив. Долучився до 11-ї сотні «Ведмеді», котра базувалася в столичному Будинку офіцерів. Почали формувати загони для проходження військової підготовки. Василь із хлопцями пройшли навчання біля Борисполя.
— Незадовго до президентських виборів, — розповідає Оксана Даниш, — він телефоном поставив мене перед фактом: завтра виїжджає на схід України. Я була проти: боронити від ворога Київ чи нашу рідну івано-Франківщину — то одне, але ж Луганщину? Нехай самі луганчани й обороняють свою область від бойовиків… Хоча добре знала: якщо мій син, котрий народився під знаком Лева, зібрався щось зробити, то вже не сприйматиме ніяких аргументів, щоб відмовитись від задуманого. Отак із грудня до травня Василь додому в Івано-Франківськ і не навідався, а прямо з Київщини вирушив у зону АТО.
і знову я сиділа в інтернеті. Вже добре орієнтувалась, де розташований Старобільськ, де Металіст, а де містечко Щастяѕ Тепер Василь, боєць «Айдару», говорив зі мною по телефону лаконічно, не деталізуючи, що й до чого, бо дзвінки прослуховував ворог. Син казав: «Я на базі» — і я вже знала, що вони в Старобільську, а «я на передовій» — що вони в Металістіѕ Першими моїми словами під час телефонних розмов, як і тоді, коли Василь перебував на столичному Майдані, були: «Ти живий?..» Як живий, то все добре. і далі ми вже коротко обмінювалися новинами.
Я дякувала Богові за те, що син зміг таки побувати вдома у червні, — як виявилося, востаннє, бо жити йому зоставалося вже зовсім мало. Василь приїхав із зони АТО на кілька днів у відпустку. Захоплено розказував, що в батальйоні він зацікавився й артилерійською справою — гарматами, гаубицями. До речі, в останні дні свого життя виконував дуже відповідальну функцію корегувальника. А в перші дні у них зі зброєю, боєприпасами було вкрай сутужно — набоїв до автоматів вистачало лише на 15 хвилин бою, та й автомати були не у всіх. Тобто «айдарівці» тоді дуже ризикували своїм життям. Невдовзі держава дала їм зброю. Забезпечення ж бронежилетами та іншою амуніцією взяли на себе волонтери. Вони «тягнуть» на собі цю війну.
…Загинув Василь Білик унаслідок сліпого кульового поранення в голову. Так написано в довідці, що передали мені його бойові побратими Володимир і Віталій, котрі привезли тіло до Івано-Франківська. Були на похороні й сороковинах також четверо Василевих побратимів-«майданівців». І Ніна приїздила на похорон, була зі мною біля Василевої могили у Меморіальному сквері також 15 серпня, в день народження мого сина. Її батьки так само сумують за Василем. Я й далі через соціальні мережі підтримую зв’язок із синовими друзями.

За своїм, законним,
треба набігатися

— Недавно з нами, батьками й дружинами загиблих «майданівців», учасників АТО, зустрівся голова ОДА Олег Гончарук, — оповідає Оксана Даниш. — Був  там і один батько, син якого теж воював у цьому батальйоні й загинув на місяць пізніше, ніж Василь. Цей чоловік сказав, що не сподівається найближчим часом отримати матеріальну допомогу від держави, бо не має всіх документів на сина. Після створення батальйону «Айдар» там чомусь зволікали з офіційним оформленням бійців як військовослужбовців.

Сама я зібрала документи аж майже за три місяці. Через свою наївність два місяці після похорону сина  вдома чекала, коли хтось зателефонує і спитає, на який рахунок переказати нашій сім’ї належні їй одноразові грошові допомоги з Державного й місцевого бюджетів. Аж тоді зрозуміла: даремно сподіватися на те, що все якось само собою вирішиться. і я почала активно діяти. Зв’язувалася телефоном, через інтернет з кадровиками при штабі батальйону, просила нагадати їм зайвий раз про оформлення необхідних посмертних документів на Василя також його бойових побратимів. Якби я отак не «смикала за всі ниточки», то, думаю, і досі не отримала б тих документів. Коли ж прийшла в облвійськкомат, то почула, що наша сім’я загиблого в АТО не підпадає під виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 609 тис. грн., бо, мовляв, мій син офіційно не був призваний до армії, а пішов воювати в зону АТО добровольцем. Тоді я показала їм підписану командиром «Айдару» довідку на підтвердження Василевої служби в цьому підрозділі. У ній чорним по білому написано: «Вважати Білика Василя Степановича учасником бойових дій в зоні АТО», стоїть штамп військової частини Міністерства оборони. Ніде не сказано в тій довідці, яку привезли разом із тілом мого сина його бойові друзі, що то батальйон не військовий, а якийсь добровольчий. Тож якщо звернуся в суд, то в будь-якому разі виграю справу про виплату допомоги нашій сім’ї в максимальному розмірі. Після тих моїх слів, мовлених цілком спокійним тоном, працівники військкомату почали говорити зі мною інакше: мовляв, ви, жіночко, не спішіть, ми чекаємо на зміни в законодавствіѕ В роз’ясненні ж, надісланому з департаменту фінансів Міноборони, яке під час першого мого візиту до облвійськкомату мені показали, йшлося, що добровольців слід зараховувати до учасників «боротьби з тероризмом». А це юрисдикція СБУ, до якої, мовляв, і мали б звертатися сім’ї загиблих добровольців. Але в такому разі сім’я отримає набагато меншу суму (зрештою, я була подивована і цією нерівністю між загиблими учасниками АТО з різних формувань, яку встановила держава). Подумала: якщо звернуся в СБУ і нашій сім’ї виплатять ту меншу суму, то згодом, коли з Києва надійде нове роз’яснення, мені скажуть: «Та ви своє вже отримали…»

Водночас О. Даниш слушно вважає, що оформлення документів на загиблих та поранених бійців АТО має бути проблемою не їхніх сімей, а кадровиків тих військових частин, в яких вони служили. і якщо такі документи мають на руках ті, хто втратив свого сина чи батька, то вони не повинні доказувати його повноцінний статус військовослужбовця залежно від того, чи був він призваний до війська офіційно, чи поїхав воювати на схід добровольцем, вони не повинні тратити на це свій час і нерви.

— Мама чи дружина полеглого на Донбасі в горі, в депресії, і їй зовсім не до того, щоби бігати різними інстанціями і доводити своє право на виплату сім’ї одноразових допомог із Державного й місцевих бюджетів. То я знайшла в інтернеті на сайті Міноборони тексти відповідних законодавчих актів, проконсультувалась і в юристів, — каже моя співрозмовниця, котра має вищу освіту, за фахом бібліограф, хоча через мізерну зарплату в бібліотеці змушена була поїхати заробітчанкою за кордон, а нині вона фізична особа — підприємець.

— А звичайна жінка із села навіть не знає, з чого їй починати…

Для сім’ї загиблого в АТО Василя Білика гострою є квартирна проблема. Аби пришвидшити розв’язання її, О. Даниш радили поїхати до Києва, в те ж Міністерство оборони.
— Але це, по-моєму, нонсенс: чому я повинна туди їхати, якщо є постанова уряду про виділення із Держбюджету субвенцій місцевим бюджетам на придбання житла для сімей загиблих учасників АТО? Необхідно тільки, щоб сім’я, яка потребує поліпшення житлових умов, перебувала на квартирному обліку. Я ж не маю свого житла, винаймаю квартиру в обласному центрі, куди переїхала п’ять років тому, а прописана в Городенці. Все ж в івано-Франківському міськвиконкомі дозволили як виняток поставити мене на квартирний облік. і за це я їм вдячна.
Що ж до одноразової допомоги в розмірі 609 тис. грн., яка відповідно до іншої урядової постанови належить сімям загиблих в АТО військовослужбовців, то ми її ще не отримали. і на допомогу з обласного бюджету в сумі 100 тис. грн. досі чекаємо. Не буду стверджувати, — каже жінка, — що у владних структурах різного рівня хочуть зекономити на сім’ях полеглих учасників АТО, що чиновники вдаються до різних хитрощів, аби виплатити їм якнайменше. Я розумію: ніхто не думав, що вже стільки наших співвітчизників, зокрема і прикарпатців, покладе голови за Україну на її сході…
Як не погодитися з О. Даниш у тому, щоб людей, у душах котрих важкий тягар болю і скорботи через втрату рідних на столичному Майдані чи в зоні АТО, чиновники владних структур різного рівня не змушували проходити кола бюрократичної тяганини. У тому, щоб не сприймав дехто з господарів високих кабінетів цих прохачів як таких, що лише морочать йому голову. Держава і суспільство мають сповна виконати свій патріотичний обов’язок перед сім’ями загиблих захисників Вітчизни — наших українських героїв. Передбачена законодавчими актами й рішеннями місцевих органів влади допомога тим, хто втратив своїх синів і батьків, не повинна залишатись декларацією, а має бодай частково полегшити долю їхнім матерям, дружинам, дітям.

“Галичина”