13_002

Снаряга для дигера

Без провідника під землю лізти не варто. Нашим гідом був молодий хлопчина, що назвався дигером Юрою. Дигер, похідне від англійського «копатель» – означає людину, яка подорожує штучними підземеллями. Не плутати зі спелеологами, що досліджують природні печери.

Перед підземеллям

Для підасфальтних прогулянок треба мати спорядження. Перш за все – вберегти ноги від води. Для цього ідеально підходить комбінезон від комплекту хімзахисту Л-1. Гумові штани вище пояса дають змогу вільно бродити затопленими підземними переходами. Дешевшою альтернативою «ельки» (на ринку вона тягне під 200 грн.) є ще радянський ОЗК, «общевойсковой защитный комплект». Від нього підійдуть панчохи, що доходять вище колін. Якщо не глибоко, то можна пройти.

На поверхні значно веселіше

Також не обійтись без ліхтарика. Аби мати руки вільними, краще брати такий, що чіпляється на голову. Раджу взяти запасні батарейки. Рукавички теж стануть у нагоді. У будь-якому разі доведеться триматися за стіни, іржаві скоби і труби і т. д. Ще можна захопити респіратор, особливо влітку…

На голову треба каску, не кевларову – будівельну. Хоча, якщо бути пильним і не бити стіни головою, то підійде звичайний блайзер чи капюшон куртки. Вони доз­волять зберегти голову чистою та сухою.

Додайте сюди невеличкий рюкзак і ви готові для підземних мандрів.

16_002

Звідси починається найдавніша і найменш досліджена частина колектору

Проти течії

Один із входів до колектору знаходиться біля дамби на Набережній. Точне місце не називаю, аби юні шукачі пригод на власну дупу не ринулися підкорювати отой потаємний світ. Хоча, кому треба, той і так довідається про входи / виходи.

Дорогою небо затягує хмарами. Юра хвилюється:

«Якщо піде дощ, може виникнути колекторна хвиля. Це коли з усіх труб у колектор одночасно надходять великі потоки води. Тоді він швидко затоплюється. Кілька років тому в Києві, під час зливи, накрило групу дигерів. Їхні тіла потім довго шукали».

Втім горизонт проясняється, вирішуємо лізти. У бетонній дамбі чорніє діра. Нам туди. Швидко одягаємо спорядження. Мені дісталася «елька», а ось колега Роман натягнув панчохи від ОЗК. Про що потім пошкодував.

Бетон тут покришівся

Перші метри, зігнувшись нав­піл, рухаєшся у бетонній коробці, підлога якої вкрита товстим шаром чогось темного. Хочеться вірити, що то намул. Далі стіна й бетонна труба метрового діамет­ру. На щастя, суха. Юра галантно пропускає вперед. Доведеться повзти в невідоме. У голові крутиться одне – а якщо надворі вже почалася злива і ось-ось прийде ота колекторна хвиля? Тут не те що уповзти, злякатися не встигнеш.

До речи, рюкзак варто причепити на груди, приблизно так само, як мами носять немовлят. На спині він буде постійно за щось чіплятись і вимажеться.

Нарешті, клята «кишка» закінчується, потрапляємо у квад­ратний колодязь, з якого в різні напрямки відходять зливні труби. Тут води по коліна. Металева арматура ледь не до самого верху вкрита павутинням якогось лахміття. Це свідчить про те, що вода піднімається тут аж до стелі. Отже колекторна хвиля – то таки не порожні балачки.

Діггєр Юра 1

Дигер Юра впевнено крокує у чергову бетонну трубу. Вона значно вища за попередню, десь метра з півтора, отже ставати раком уже не потрібно. Йти доводиться по коліна у воді, ще й проти течії. Не раджу особливо вдивлятись під ноги – форель там точно не плаває.

А ось специфічного запаху в підземеллі майже нема. Колектор добре вентилюється, тому зловонні міазми не встигають накопичитись. Хоча потім, коли ми вилізли на поверхню та пішли на пиво, відвідувачі кафе на нас якось дивно косилися…

Щури людей не бояться

А зараз ми потрапляємо у черговий тунель. Він настільки високий, що можна йти у повній зріст. Теоретично тут навіть легковик проїхав би без проблем. Габарити тунелю десь три метри ширини та під два висоти.

Щур

Цікаво, чи ведуться тутешні щури на сопілочку?

Хто його збудував? На сайті водоканалу пишуть, що активно споруджували каналізаційну систему поляки – у 1924-1933 роках. Можливо, у центрі це й так, але на периферії колектор прокладали явно за совітів.

А ось і підземні мешканці. Уздовж стін тунелю вільно гуляють щури, час від часу перепливаючи на протилежний берег. Звісно, можна було б нагородити страшилок про велетенських щурів-мутантів, і так ніхто не перевірить, але навіщо? Щури – як щури, завбільшки з людську кисть, досить симпатичні, на нас не звертали жодної уваги.

Час від часу чути глухі подвійні удари.

«Це автомобілі наїжджають на каналізаційні люки, – пояснює Юра. – Зараз ми йдемо під Галицькою, у напрямку центру». На стінах кожні 100 метрів намальовані червоні покажчики. Це також постаралися дигери. Загальна довжина цього високого тунелю понад 600 метрів.

Я

Гівнопроходцями стають виключно оптимісти

Під ногами трапляється усе більше каміння, а згодом попереду видно якісь розпори. Тут у листопаді 2013-го завалилася частина колектору. Комунальники усе швидко поправили, підперши бетонні блоки сталевою арматурою. На поверхні це відповідає ділянці автодороги напроти Народного дому Княгинин.

Після аварійної зони води знач­но додалося. Ноги по кісточку втопають у чомусь м’якому. Хоча чому «чомусь»? У ньому самому – в лайні. Гід каже, що після обвалу тут утворилася запруда, перед якою нанесло купу того щастя. І ось тепер доводиться його місити. До речі, по ходу «екскурсії» ми бачили ще кілька місць, де бетонні стіни сильно покришилися. Якщо водоканальники не втрутяться, обвали триватимуть.

Панчохи виявились закороткими

Розвилка в невідоме

У світлі ліхтарика з’являється ніби якійсь дим.

«Підвальний туман, – коментує Юра. – Інколи він настільки густий, що у двох кроках нічого не видно. Взагалі ця річ небезпечна. Невідомо, з яких випарів він утворюється. Можна надихатись і знепритомніти». Тут би згодився респіратор, але де його зараз візьмеш? Хоча туман був достатньо прозорий, зовсім не смердючий і швидко розсіявся.

І ось ми виходимо на фінішну пряму. Дорогу перегороджує невеличка дамба, яка чимось нагадує «лежачого поліцейського». Дигер попереджає, що далі буде глибоко, пропонує Роману залишитись тут і почекати. Той не погоджується і рішуче лізе через дамбу. Далі треба було бачити! Він занурюється майже до пояса, добре чути, як у панчохи вливаються потоки води, але Ромко вперто суне вперед.

Шлях до люку

А далі міститься найцікавіша ділянка маршруту. Праворуч бачимо бетонні сходи до люку. Судячи з шуму машин, він виходить прямо на дорогу. Якщо пройти ще кілька кроків, тунель роздвоюється. Бетон тут виглядає значно давнішим. Можливо, цю ділянку будували ще поляки. На мапі ота розвилка – перехрестя Галицької-Василіянок.

Юра розповідає, що колись вони з колегою розвідали лівий тунель. Він нижчий, півторамет­ровий, пересуватися там важко. Йшли довго, нудно, плюнули та й вилізли через перший люк у районі вулиці Заклинських. Якщо буде натхнення то, можливо, вони продовжать свої мандри і навіть складуть карту підземель.

Ці труби теж кудись ведуть

Самотужки пробую хоча б трошки заглибитись в один з тунелів. Рівень води різко зростає, смердить страшенно, плюс внизу настільки холодно, що аж ломить ступні. Ні, якось іншим разом.

Питаємо в Юри, як називається ця підземна річка. А ніяк, бо то не річка, а каналізаційний потік. Отож нарікаємо цей лайнопотічок Путінкою і повертаємось назад.