putler

Напередодні особисто Путін повідомив про затримання на території Росії чергової партії представників «українських радикальних груп», окремо наголосивши, що його всевидюче око у вигляді ФСБ уважно стежить за «тєлодвіженіями» людей з візитівками Яроша, як в Україні, так і в Росії.

При цьому ніяких підтверджень справжності затриманих «бендерівців» нікому так і не надали. Тому найімовірніше, що українські диверсанти в Росії – це такі ж міфологічні істоти як і славнозвісні бойовики «Правого сектору» в Україні, яких ніхто ніколи не бачив, але всі мають боятися.

Власне Путіну справжні бойовики і не потрібні, маючи повний контроль над російськими ЗМІ, російський президент здатен імплантувати в мізки більшості власного невибагливого електорату будь-яку нісенітницю. Розтиражована «кисельовськими» журналістами маячня ладна посіяти значно більше страху ніж реальні бойовики.

Ще у квітні російські ЗМІ радісно повідомили про затримання в російській глибинці аж 25 українських радикалів, які начебто готували теракти аж в семи російських областях. При цьому з 25 затриманих «терористів» російське телебачення продемонструвало глядачам лише трьох, начебто найстрашніших – членів «Правого сектору».  Коли ж інформаційний ефект був досягнений, виявилося, що затримані ніякі не терористи, а звичайні заробітчани. Трьох «правосеків» росіяни без зайвого інформаційного шуму видворили на батьківщину, а ще 22 «терористи» просто розчинилися в повітрі. Власне вигадування всюдисущих зовнішніх та внутрішніх ворогів для російських мас-медіа стало справою рутинною і буденною.

У цьому пошуку шкідників і шпигунів авторитарна путінська Росія ХХІ століття все більше нагадує тоталітарний сталінський СРСР віку минулого. За путінською парадигмою, Росія, що підіймається з колін, з усіх боків оточена ворогами. Це і загниваючий ЄС, населений виключно геями і педофілами, і імперіалістичні США, що нав’язують усім нікому не потрібну демократію і сіють кольорові революції, і «агресивний блок НАТО», що насувається до самісіньких кордонів «русского мира». Але для міцнішого згуртування нації навколо вождя зовнішніх ворогів замало, потрібні вороги внутрішні. Чисельні «национал-предатели» з російської ліберальної інтелігенції, хоч і підходять на цю роль, але не надто страшні, бо дещо м’якотілі, а от українці, що вигнали з держави власного диктатора, ідеальні і в якості як ворогів зовнішніх («київська фашистська хунта»), так і внутрішніх (шпигуни, диверсанти «Правого сектору», поширювачі Майдану на Росію).

Варто нагадати, що масштабні сталінські репресії почалися саме з України. Ще 1929 року в СРСР відбувся гучний процес над буржуазно-націоналістичною «Спілкою визволення України», до якої начебто входила українська інтелігенція. Зрозуміло, що ніякої «спілки» насправді ніколи не існувало, що не завадило сталінській системі звинуватити сотні українських вчених, письменників та священників у намаганні «створити незалежну українську державу з демократичною формою правління та правом приватної власності». Після показового всесоюзного судового процесу 15 «буржуазних націоналістів» було розстріляно, а 192 відправлені до таборів. З часом сталінський репресивний молот в пошуках внутрішніх ворогів розійшовся не на жарт. У 30-ті «ворогами народу» ставали мільйони, а вирок «Спілці визволення України» здавався тоді еталоном гуманізму.

Симпатії Путіна до радянського тоталітаризму з його військовою потугою, територіальними захопленнями та показовою стабільністю та особисто до товариша Сталіна вже нікого не дивують. Певно російський президент у своїх хворобливих мріях прагне, якщо не перевершити, то принаймні залишитися в історії фігурою рівня Сталіна. Не дарма придворний літописець епохі Путіна Дмитро Кисельов торочить, що за масштабом діяльності нинішнього хазяїна Кремля «можна порівнювати лише з Йосипом Сталіним». У цих амбітних перегонах з найкривавішим самодержцем в російській історії Путін все частіше запозичує методи свого кумира та конкурента. Тому вже після вигадування ворогів росіянам слід очікувати справжніх вироків та кривавих репресій. Такі, на жаль, закони історії.