За історією цього чоловіка можна знімати фільм. У серпні 2014 року він сім годин самотужки вибирався з Іловайського котла, у жовтні втік з госпіталю, щоб визволити з полону побратимів, а в листопаді й сам потрапив у полон.

 – Адріане, ми вдруге спілкуємось у госпіталі, розкажи, чому ти знову в лікарні?

Я був у полоні 46 днів. Журналісти кажуть, що я був 43 дні. Хоча, насправді, перші три дні про те, що я в полоні, не повідомляли. Якраз в ці дні щодо мене були найбільші тортури. Вони не могли повірити, що «каратель» приїхав на їхню територію визволяти друзів.

– Що ти робив у Донецьку?

Протягом чотирьох місяців мені постійно твердили, що завтра моїх друзів визволять з полону. Я бачив наших політиків, які постійно говорили про обмін, і ніхто не помітив, що цей обмін здійснили прості бійці. Бійці, які вимагали звільнити своїх побратимів, які перебували в полоні близько трьох місяців.

– Ти лежав у госпіталі. Як сталось так, що ти потрапив у Донецьк?

Коли я лежав у госпіталі, я вирішив визволити з полону своїх товаришів і 26 жовтня поїхав під Горлівку, в Дзержинськ, і вів перемовини про звільнення своїх друзів. Там я стежив за проведенням виборів, спілкувався з місцевим населенням. Намагався зробити все, щоб довести людям, що добровольці – не карателі. Хотів очистити ім’я добровольців, реабілітуватися за тих маргіналів, які вирішили стати богами, бо в них є зброя. Боровся з цим.

16 листопада я поїхав у Донецьк. Там мав домовленість з людьми, які обіцяли посприяти мені у звільненні друзів з батальйону. Я на свій ризик зібрав речі і поїхав. Зараз мене називають дурним, кажуть, що треба було порадитись. А з ким радитись, якщо за три місяці не зробили нічого для звільнення полонених? Мене називають дурнем і навіть не здогадуються, що я протягом двох місяців їздив в Донецьку область. Ніхто не знає, що в червні я їздив сам у Донецьк і робив партизанську роботу. Ми зловили двох сепаратистів, забрали в них гроші, які мали йти на зарплати сепаратистам, нищили їх автотранспорт.

Хочеться сказати людям: ви спершу з’ясуйте, чому я туди поїхав, а потім називайте мене дурнем. Я діяв за покликом серця. Там були мої друзі, в одного з них мама потрапила в реанімацію. Тому я не міг спокійно лежати в лікарні, знаючи, що мої друзі в неволі.

– Як людина з івано-франківською пропискою заїхала до Донецька?

Коли я був в полоні, до мене в камеру потрапляли українські військові. Когось з них зловили з військовим квитком, хтось забув стерти в телефоні фотографії біля БТРа… Я проїхав без проблем. Коли мене на одному блокпості запитали, чому я їду, то я відповів їх улюбленим словом «…ля». Кажу, ..ля, тепер, якщо я з іншої області, то не можу проїхати до своїх друзів в Донецьк? Ти глянь, кажу, що в мене там в обгортці паспорта. Там була картка майстра спорту України. Пояснив це тим, що в мене у Донецьку друзів більше, ніж у них на блокпості. Він на мене подивився, побачив, що в мене майже немає з собою речей, і пустив.

А на іншому блокпості мене запитали про кілька вулиць. Я назвав, бо до війни часто бував у Донецьку на змаганнях. Зараз я припускаю, що вони пустили мене в місто, проте за мною був «хвіст». У Донецьку я мав зустрітись з чоловіком, з яким збирався їхати в Іловайськ, щоб домовлятися про обмін полонених. Коли цей чоловік не приїхав, я зрозумів, що треба діяти самостійно. Встановив спостереження за сепаратистом, який їздив на автомобілі, і хотів взяти його в полон, щоб поїхати в Іловайськ і здати. Проте мене випередили з перевіркою документів, і я потрапив у полон.

– Про що ти думав, коли потрапив у полон?

Зараз, будучи на волі, я не буду робити з себе героя, казати, що мені було все одно. Було страшно, я боявся дурної смерті. Життя проскакувало перед очима. Але я знав, до чого йду, налаштував себе на те, що будуть бити, налаштував тіло. Тоді я не знав, вб’ють мене чи ні. Тільки коли просидів половину терміну, то дізнався, що мене точно внесли у списки на обмін і мене радше обміняють, ніж просто вб’ють.

Перші дні були для мене найтяжчі. Сепаратисти були здивовані, що я приїхав за друзями. Вони, як і більшість моїх рідних та друзів, не вірили, що я на це здатен. Думали, що я розвідник, що приїхав здійснити теракт.

Перші дні мене сильно били. Я дуже боявся за прооперований ніс. Коли мене витягли з багажника, то один сепаратист сказав, щоб мене не били по обличчю, і мені стало спокійніше. На мене психологічно тиснули, підвішували на мотузці вниз головою. Я висів хвилин 20-25, голова починала крутитись, нудило… Вони питали, чи я готовий зізнаватись, а я відповідав, що нема в чому. Просив відвезти мене до друзів. Зараз я дізнався, що до них дійсно приїжджали люди і питали про мене.

– Що говорив тобі ворог? Про що хотів дізнатись?

Вони постійно кричали мені, що я прийшов на їхню землю, що вбиваю і ґвалтую мирних жителів. Я говорив їм, що це неправда, казав, що сам готовий боротись з такими людьми. Бо якщо ми прийшли воювати, то маємо достойно воювати. Вони мені постійно говорили, що я каратель, бо є добровольцем, намагалися мене принизити. Я відповідав, що через них страждають люди, які не підтримують «русский мір». Мене звинувачували через нинішню владу, ніби я її привів.

Я переконував, що боровся за справедливість. Зрештою, я не винен у тому, що зараз при владі ті, хто 23 роки грабував Україну. Я не можу боротись з нашим народом, він сам обрав владу. Так, мене дивує, коли люди кажуть: «Та в нього і так купа грошей, він вже не буде красти». Я від цього в шоці. Адже така людина хоче ще більше збагатитись. Вона вдягає вишиванку, розмовляє щирою українською мовою і продовжує робити те саме. А насправді мова не має значення.

Хіба частково не через мову все почалося?

Мені не сподобалися нинішні дії влади, яка, отримавши повноваження, взялася за мову, скасувавши закон Колесніченка. Якби у нас в Україні був порядок, всі були б ситі і мали б відповідні зарплати, то тоді вже можна було б братися за мову. А так… Не можна забувати про тих людей, які там у меншості все життя розмовляли російською, і тут закон – начебто скасували мову. Бо людям на сході так пояснили, що ми прийдемо з автоматами й будемо стріляти і вбивати за те, що вони розмовляють російською!

Я сам вчився в російській школі, і тільки коли переїхав на захід, почав розмовляти українською мовою. А тепер, коли повернуся в Івано-Франківськ, то не буду розмовляти українською, щоб не думали, що я націоналіст якийсь. Бо вважаю, що можна любити Україну серцем і багато робити для неї доброго, не обмежуючи себе українською мовою. А от коли у нас буде достаток і ми будемо жити прекрасно, то люди самі заговорять українською!

Зараз всі стали патріотами, вдягли вишиванки, кричать «Слава Україні!». А я хочу спитати: що ви робили до цього? Якщо ти продавав чебуреки, а зараз тобі в руки дали автомат і ти вважаєш, що маєш владу, то ти – маргінал. Багато хто все списує на війну. А до чого тут війна, якщо на посади призначають тих людей, які фактично причетні до розгону Майдану? Їх просто переводять, «перевзувають». Ще недавно одна «сім’я» була біля корита, а зараз багато людей розривають те саме корито. У нас 23 роки триває одна і та ж ситуація. Одні приходять до влади, інші йдуть в опозицію і женуть на них. Потім вони міняються місцями.

 

– Які були умови перебування в полоні?

В полоні не було легко. Інформаційна блокада – це дуже важко! Спершу я почав знайомитися з однокамерниками. Було троє воєнних, а решта – звичайні люди з Донецька, які вчинили протиправні дії. Читав книги.

Я відмовився від їхньої їжі, щоб вони потім не казали, що годують нас, полонених! Тринадцять з половиною днів я нічого не їв, і так сталося, що знепритомнів. Я попросив відвести мене до друзів. Вони дозволили зателефонувати товаришам і принесли їсти. Потім мене вже майже припинили бити, зрозуміли, що не здаюсь. Хоч деякі все одно продовжували бити, тому я зараз і в лікарні.

Нарешті починаю від’їдатися, бо втратив 8 кг. Їм через силу, бо треба відновлюватися. Тіло починає боліти зараз більше, бо тут я розслаблений і тіло відпочиває, а там я постійно чекав ударів.

– Коли був обмін «всіх на всіх» і тебе не обміняли, про що думав?

У мене тоді була можливість зателефонувати рідним. Вони заспокоїли мене, сказали, що я є в списках СБУ, в списках «ДНР» під другим номером… А потім я не пройшов обмін. Так я збагнув, що все залежить від структури, в якій я перебуваю. Якщо вони захочуть, то обміняють, а якщо ні – то… Тоді почав ламатися, впав духом. З іншого боку, я був дуже радий, що друзі вже на свободі і Новий рік зустрінуть з рідними! Це мені давало стимул триматися! Тим більше, що до мене дійшла інформація, що мої товариші готові за мною повернутися.

Коли нас тільки визволили з полону, то я дав інтерв’ю «1+1». Правда, вони це не пустили в ефір. А я тоді сказав, що кожен солдат, йдучи на війну, знає, що може загинути. Так само і в полоні, ймовірність померти – 50 на 50. Та якщо вже потрапив у полон, то веди себе гідно! Не треба плакати, переходити на їхній бік чи звинувачувати українську армію, що вона не вміє воювати. Це показує, що ти слабак! Треба набиратися сил, щоб дух міцнів!

– Тебе пробували вербувати?

Було таке. Вони бачили, що я голодував, тренувався. Питали мене, чи я збираюся повертатися «на Україну», возили мене машиною і показували зруйновані будинки. Пропонували мені залишитися, займатися зі спортротою. Я відповів, що це нереально!

Цікаво, що коли я сидів у підвалі, то в мене трохи вікно відкривалося. Я зробив з книжки годівничку і годував хлібом горобців! Якось попросив шматок сала в їдальні, розвісив його вздовж вікна, а через сім днів прилетіла перша синичка. Приємно було спостерігати, як їх кількість збільшується. Коли мене звільняли, то щодня прилітало до 20-ти синичок! Це дуже підкріплює дух і не дає зламатися.

– Як сталось, що тебе нарешті обміняли?

Я спав. До мене прийшли, сказали: в тебе є 40 хвилин, ти йдеш на обмін. Батальйон «Дніпро-1» взяв у полон якогось важливого сепаратиста і виміняв його на чотирьох наших. За це хочу їм окремо подякувати.

– Що плануєш робити далі?

Планую трохи відпочити. Зараз п’ю заспокійливі таблетки. Дуже переживаю. Приїхав у  Київ, побачив, що тут робиться. Реформи, які проводяться, ведуть до знищення середнього класу. Будуть тільки багаті і бідні, і це мене дуже хвилює. Тому я хочу приїхати в Івано-Франківськ до родичів, які за мене дуже переживали. Хочу завітати до бабусі, яка не знала, що я в полоні, і побачила мене по телевізору, вже коли нас обміняли.

– Що хочеш сказати тим, хто на фронті?

Хотів би порадити всім вести себе на війні як воїни: достойно воювати, а не вважати себе богами, маючи в руках автомат. А приїхавши додому, не кричати п’яним в кабаку: «Я воював!» Якщо ти вдома, то знімай форму і йди відпочивай. Не плями честь тих солдатів, які гідно себе ведуть. Бажаю залишатись людиною і на фронті, і вдома!

Розмовляв Іван ХАРКІВ

Нагадеємо, Версії уже повідомляли про отримання Андріаном почесного нагрудного знаку “За відвагу”