Звичайний 24-річний хлопець з Яворова Долинського району. Отримав ступінь бакалавра Дніпропетровського Національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна. Проте, здобути диплом спеціаліста не вдалося, Романа Куціля призвали в армію. Він побував  в найгарячіших точках АТО: Красному Лучі, Лисичанську, Дачному…

Призов відбувся 9 березня нас службу до військової частини Володимир-Волинська. Понад місяць тривали навчання на Рівненському полігоні.

— Я за спеціальністю — механік-водій. Службу проходив в Десні, на Чернігівщині. А тут мене поставили оператором-наводчиком БМП-2. З Житомирського бронетанкового заводу до нас приїжджали старші чоловіки, які навчили ремонтувати військову техніку, — згадує Роман Куціль.

Далі був Миколаївський полігон, звідки перевели у Донецьку область — село Дачне. Звідти — на блокпості. Приїхали, окопалися, перебували дуже довго. Спочатку, розповідає Роман, давали все найнеобхідніше: одяг, берці та автомат.

— Коли приїхав на бойову базу, то там на 20 чоловік дали тільки 6 бронежилетів. Вони були 4 та 5 класів, витримували кулю СВД — 7,62 мм, маса кулі 9,6 г, — каже Роман.

Цей бронежилет хлопця й врятував. Далі їхали добу на машинах на інший блокпост, міняючи місце дислокації, знову розбивали табір, окопувалися.

— Стоїш на блокпості, перевіряєш машини, дивишся на поведінку людей. Просто кажучи — заглядаєш в очі небезпеці, — згадує Роман. — Реагували люди погано, адже село було відірване від цивілізації, зупинилась доставка продуктів і всього іншого, тому що з іншого боку заходили сепаратисти.

Далі був Луганськ. Жили в окопах. Спали на сирій землі: хто мав клейонку — спав на ній.

Долинянин був у 51-й механізованій бригаді, у 80-ій аеромобільній бригаді (Львівщина) та 128-ій  окремій гірській піхотній бригаді (Закарпаття).

— Останнім часом перебував в «Айдарі». Тут дуже бойові хлопці та хороші люди. Спорядження в них сильніше за наше, — акцентує Роман.

Прорив на Луганський аеропорт йому запам’ятався чорним днем:

— Там затиснули в кільце 80-ту аеромобільну бригаду. Це львівські десантники. На них пішли танки та БТРи терористів. Хлопці добре бачили ситуацію та телефонували батькам, щоб з ними попрощатися.  Там загинув  мій товариш по службі,  з яким ми потрапили в засаду, Павло Шворак. Багато наших хлопців лягло. Далі не говоритиму, просто це пекло… Наших фактично «перемололи», багато понівечених  тіл, крові…

Підкріплення чекали три дні. Коли починається обстріл, то всі майори та підполковники «щезають»:

— Хто нам допомагає насправді, то хлопці з «Азову» та «Айдару». Приціли в автоматах там добрі, бо все закуповують та передають їм прості люди… Ми вже перемогли, тільки потрібно ворогів дотиснути. Бо надто дорогою ціною полягли побратими. Потрібно поплатитись за них!

Нині Роман Куціль перебуває у Львівському військовому шпиталі. Він згадує той страшний день, коли його підірвали на військовій машині. Це трапилось в Красному Лучі. Їх в машині було двоє. Роман та механік, який його витягував. Наших хлопців розстріляли  з установки РПГ (ручного протитанкового гранатомету). Врятувало те,  що в машині, яку підірвали, був зачинений люк. Внаслідок обстрілу у Романа пошкоджена ліва рука. Після цього був Харківський військовий госпіталь, де збирали пальці та зшивали їх.

 

Лікарів-хірургів, які складали руку, Роман добре пам’ятає. Дві операції в Харкові — лікар-хірург Юрій Вікторович, та одна у Львові, де військового оперував Валентин Ігорович.

— Найгірше втрачати друзів, — ділиться Роман. — Рано встав, промовив «Отче наш»,  поїхали на точку збору, зробили зачистку. А до вечора тих, з ким товаришував, вже немає… Знову лягаєш спати і подумки «Отче наш». І так благаєш Господа живим зустріти кожен наступний день.

— Коли рятуєшся, то немає ні страху,  ні болі нічого не розумієш. Ти це робиш для того, щоб врятувати себе та інших. І чим швидше це зробити, тим більше життів ти врятуєш, — каже яворівець.

При виході з палати глянула на військовий квиток хлопця. Запису з 51-ї механізованої бригади у Володимир-Волинському про те. що Роман є учасником АТО, не було…