news-image: Покинуті й звинувачені: Бійці 5-го батальйону розповідають, як усе було насправді...

Хлопці ображені за таке ставлення до нас, — каже командир взводу Андрій. — Ми там відбули 51 день під постійними обстрілами, фактично не маючи ні від кого допомоги. Можна назвати дезертиром одного чоловіка, двох, трьох, але ж не майже 300. Враховуючи, що наш батальйон оснащували волонтери з усієї України, то хай мене судить народ. Зрештою, могло статися так, що й судити вже не було б кого. Ніхто не говорить про те, що, коли ми поверталися додому, нас просто хотіли фізично знищити під Знам’янкою, заманивши до кар’єру. Хоча перед тим головний військовий прокурор Матіос клявся на Біблії, що ми нормально доїдемо додому. Але один з бійців сказав йому: «Янукович теж на Біблії клявся, ну і що з того вийшло?..» Не було у нас вже довіри до влади. Скажімо, тоді під Знам’янкою, крім Матіоса, ще приїхав командувач Сухопутними військами генерал Пушняков, ще один генерал…
Вони навіть не знали, звідки ми їдемо, де дислокувалися. Розумієте, за 51 день, коли ми там перебували, до нас ніхто з Міноборони на приїхав. Хоча б зателефонували і запитали: як ви там, хлопці, живі чи ні? Зате мери івано-Франківська та Коломиї зуміли дістатися до нас. Привезли нам генератори, які були вкрай потрібні, бо ж сиділи без світла.
Та повернімося до історії зі знищенням батальйону. Наша колона їхала в супроводі міліції. Раптом  машина правоохоронців чомусь звернула з траси і повела нас іншою дорогою, завізши в кар’єр. Пояснили, що, мовляв, це коротша дорога в об’їзд Кіровограда. Та ми все ж таки повернулися на трасу. Міліцейський автомобіль знову поїхав попереду, але ми вкотре обігнали його, зупинили і побачили, що в ньому, крім двох «даішників», є ще людина в цивільному. Чоловік сказав, що він із «Самооборони», та виявився працівником СБУ. Як ми пізніше довідалися, нас повинен був перехопити кіровоградський спецназ. Це одна з найбільш бойових частин українських військ. Їм сказали, що, мовляв, іде озброєний загін некерованих дезертирів, бандформування».
Трагедії вдалося уникнути випадково. По-перше, засідку помітили. По-друге, бійці 5-го батальйону і кіровоградські «спецпризначенці» були знайомі між собою. Не раз розвідники з тієї частини зупинялися на блокпостах батальйону, брали супровід. і сталося так, що в момент, коли наші хлопці їхали додому, відбулася суто приватна телефонна розмова між двома знайомими з цих підрозділів. Наскільки зрозумів, тоді й з’ясувалося, що готувалася певна провокація. За словами моїх співрозмовників, коли кіровоградські «спецпризначенці» побачили зброю, яка була в бійців 5-го батальйону, то це їх деякою мірою шокувало. Бо ж то вийшла б справжня бійня. До речі, наші бійці тоді оті всі гранатомети та інше важке стрілецьке озброєння здали.
До розмови зі взводним Андрієм долучається снайпер іван та «дядя Вася». Для останнього це вже третя війна. До цього двічі побував в Югославії. До речі, поряд була і його дружина. Я запитав, чи легко відпустила чоловіка на війну. «У нас це навіть не обговорювалося, — відповіла вона. — Якщо мій Василь міг воювати на чужій землі, то захищати свою — це свята справа».
Хлопці говорять емоційно, уривчасто. У них і так багато чого на душі накипіло, а тут ще така образа від головного військового прокурора, який звинуватив їх в іловайській трагедії.
«Думаю, це особиста помста Матіоса за те, що ми відмовилися здати нашу зброю ще по дорозі, як він того вимагав. Але ми отримували її в частині в Делятині, туди й привезли», — каже Андрій.
Пригадую, як нас запевняли, що 5-й батальйон не братиме безпосередньої участі в бойових діях, перебуваючи у так званому третьому ешелоні оборони. А насправді, опинившись під Амвросіївкою, вони вже на третій день прийняли бій, а на четвертий загинув їхній начальник штабу Юрій Баран, сім’ю якого навіть не внесли до списку осіб, котрим мають надати безплатне житло. Наразі дружина офіцера з двома малолітніми дітьми мешкають в невеличкій службовій квартирі у військовому містечку. Зрештою, це питання порушували на останній сесії обласної ради і, переконані, родині героя таки допоможуть. Та повертаюся до питання із дислокацією батальйону.
«Тепер про це вже можна говорити, — коментує Андрій. — Бо ми так само цікавилися цим питанням, зокрема, в обласного військового комісара ігоря Павлюка. Виходило на таке, що наша частина мала перебувати в районі міста ізюма Харківської області. Та коли ми приїхали ешелоном на станцію Пологи Запорізької області, то, як нам пояснили, через те, що інформація про місце дислокації батальйону просочилася в засоби масової інформації, згори надійшла директива його змінити. Тож ми мали стати на кордоні Запорізької та Донецької областей. Чому в кінцевому підсумку ми опинилися під Амвросіївкою, відповіді не отримали».
Зауважу, що наші бійці, з яких лише третина була добровольцями, а решта — мобілізовані вчителі, лісоруби, таксисти, будівельники тощо, опинилися лише з автоматами та кількома снайперськими гвинтівками за кілька кілометрів від кордону віч-на-віч із озброєним до зубів ворогом. Якщо згадати взагалі доволі скандальну історію створення 5-го батальйону, то складається враження, що його наперед запланували для якоїсь провокації. Повернуся, скажімо, до того моменту, що хлопців взагалі мали намір відправити в зону АТО цілковито не підготовленими і без будь-якого спорядження. Наша газета писала про цей випадок. Потім їм почали передавати бронежилети, частина з яких виявилася непридатною. А коли зауважив заступникові військового комісара, що варто б про шоломи подбати, почув доволі дивну відповідь: для чого? Мовляв, каски, навіть кевларові, не є повноцінним захистом. Отож не дивно, що в підсумку само собою виникло припущення щодо навмисного створення для бійців таких умов, аби потім їх у чомусь звинуватити.
Мої співрозмовники цілком погодилися з цією думкою, навівши відповідні аргументи. Зокрема, їм обіцяли, що на місці дислокації отримають техніку. Насправді ж мали «БМП» — бойові машини Павлюка, як жартома називали вони забрані у дітей шкільні автобуси, та БРДМ, який начальник штабу Юрій Баран встиг до своєї загибелі випросити в сусідньої 72-ї бригади. Але ця машина не їздила, бо в неї розрядився акумулятор.

Отож, кажуть хлопці, у нас було два види техніки: одна їздить, але не стріляє, друга стріляє, але не їздить. і з оцим вони протистояли «градам», «ураганам», танкам, мінометам тощо. А від адвокатів свого командира почули, начебто їм намагалися приписати аж 14 «бетеерів», які значилися лише на папері, але про це вже хай сам комбат розповідає, якщо захоче.

«З одного боку по нас із відстані 40 кілометрів била ракетна артилерія, а в спину, з відстані семи або дванадцяти кілометрів, залежно від калібру, — міномети», — розповідають бійці. Вони часто згадують місто в Донецькій області під назвою Побєда. Туди зайшла російська бронетехніка і обстрілювала наш батальйон так, що аж бліндажі осипалися. Щоправда, прикордонники їм сказали, начебто обстріл ведеться з російської території. Та навіть за секундоміром можна було визначити, що реально б’ють десь із нашої землі. Пізніше вони в бінокль побачили 120-мм міномети, танки… «Ну і що я зроблю проти них зі своєю СВД? » — радше риторично запитує Іван.

А через якийсь час по них вдарили з гаубиць і відразу два автобуси знищили.
Судячи з розмови, наші бійці фактично не отримували жодної допомоги від сусідів. Скажімо, за три кілометри від них розташовувалася 72-га білоцерківська бригада. Коли наші хлопці привезли туди тіло покійного начальника штабу, то тамтешні бійці казали, що, почувши стрілянину, вже готові були сісти в БМП та їхати на допомогу, але відповідного наказу не отримали. В іншому випадку, коли, опинившись під потужним обстрілом, просили допомоги, комбриг 72-ї відмовив, бо, мовляв, вони напилися та самі вчинили стрілянину. А реально було таке, що блокпости оточували чи не з усіх боків. Обстрілювали приблизно із сьомої-восьмої години вечора і до шостої ранку. Били з великокаліберних кулеметів «УТЬОС», мінометів, «градів», «ураганів».

Ще раз наголошу, що наша розмова відбувалася доволі емоційно. Отож наразі просто наведу кілька прикладів, щоби читачі до кінця усвідомили, в яких умовах перебували наші хлопці. Скажімо, коли обстріляли автобус, який вивозив поранених хлопців із  79-ї бригади і тоді загинув наш боєць Володимир Данилюк, то завдяки тому, що в автобусі була рація, наші почули, що йде бій. Швидко підтягнулися, відігнали бандюків, які базувалися неподалік у селі на закинутих сільгоспфермах. Зокрема іван-снайпер запропонував зачистити територію, але для цього потрібна була техніка, яку наші бійці так і не отримали.

Чи такий випадок, коли, знову ж таки, хлопців попросили піти в розвідку на Савур-могилу. Іван був серед тих бійців, котрі зголосилися на це. Перед ними поставили завдання: якщо виявлять важку техніку, то її треба перерахувати, а живу силу знищити. По Савур-могилі тоді лупили росіяни з усіх боків. Там перебували українські десантники, доля яких і досі невідома.

«Як пишуть у газетах, вони зникли безвісти, — коментують співрозмовники. — Так найлегше робити, щоби керівництво уникнуло відповідальності. А тоді іван попросив безшумну зброю, адже один гучний постріл — і їх накриють «градами» чи артилерією. Та на це почув від одного полковника, що це, мовляв, квиток в один кінець.

Ще була така ситуація, коли вивозили пораненого Славка-добровольця. Лише заїхали в містечко Солнцево, як почали сипати «гради», «урагани». Наші навіть не знали, куди ховатися. Де ж найближчі бліндажі, тамтешні офіцери не повідомили. Тож хлопці, коли вогонь почав наближатися до їхнього автобуса, в буквальному розумінні слова висипали звідти, залягли, хто де, взялися за руки, про всяк випадок попрощавшись один з одним. Та, на щастя, снаряди пролетіли понад ними».

До речі, по них російські агресори били забороненими касетними набоями. Повертаючись до Делятина, хлопці привезли з собою конкретний доказ. За їхніми словами, вони фактично не мали зв’язку з іншими частинами. Розвідка не найкращим чином працювала. Скажімо, чомусь наших бійців не повідомили, що в Побєді, а це кілометрів за п’ять від кордону, вже стоїть колона російської мотопіхоти, котра пізніше їх обстріляла. Попри те бійці 5-го знищили снайпера, привезли з собою чимало трофейного озброєння, зокрема гранатомети «Муха».

Як пізніше з’ясувалося, знищили не одного, а двох снайперів. А щодо трофеїв заперечили. Це було озброєння, яке вони підбирали на полях боїв, коли їздили за вбитими та пораненими бійцями із 72-ї та 79-ї бригад. «Ми не хотіли, щоби воно дісталося руским» — кажуть хлопці.  До речі, їм чомусь доручили ту роботу, коли вже смеркалося. Сказали: їдьте тією дорогою, вона безпечна. На своє щастя, вони не послухалися. А ось друга колона, яка поверталася пропонованою трасою, потрапила під обстріл.

«Ми їздили Донеччиною на своїх жовтих шкільних автобусах, і дехто сприймав нас за розвідку, інші взагалі за якусь групу спеціального призначення. А то були дурні гуцули з Прикарпаття, — гірко посміхається Андрій і продовжує: — На передовій виживав той, хто не зовсім точно виконував наказ. Сказали, наприклад, розташуватися у такому-то місці, то краще було відійди дещо даліѕ Хлопці навели приклад, як бійці однієї з бригад виявили на українській території колону російської бронетехніки і попросили наказу її знищити. У відповідь почули: мовляв, спостерігайте за нею. А в результаті ті «гради» та «урагани» влупили по бригаді, яка зазнала серйозних втрат. і подібних до цих випадків було чимало.

Наш батальйон вижив тому, що його командир не захотів бути «героєм», привізши додому купу трупів і поранених».

До речі, деяких з наших бійців, котрі потрапили в оточення, врятували місцеві жителі. Вивезли їх у зерновозі. Потім почули, що тих патріотів хтось здав бандитам і їх розстріляли. До речі, того ж дня, коли в автора цих рядків відбулася розмова з хлопцями із 5-го батальйону, в одному з випусків телевізійних вечірніх новин почув, що за чотири дні російські окупанти вбили 60 місцевих жителів за допомогу українським військовим…

Наразі Андрій, Іван та «дядя Вася» знову збираються на війну. На час нашої розмови чекали призначення в якусь частину, бо їхній батальйон, як відомо, розформували, і їм образливо за те, що саме цю частину головний військовий прокурор зробив винною за трагедію в «іловайському котлі». Ще не було проведено розслідування, не було зроблено висновків, а Матіос, який, до речі, юрист за фахом, уже ухвалив, по суті, вирок. Хоча тепер усі переконані, що просто знайшли «стрілочників». Чомусь накинулися саме на наше «Прикарпаття», а мовчать, що відійшов і батальйон «Азов». Про дезертирство частини регулярних Збройних сил України — 51-ї бригади — згадує в журналі «Країна» відомий військовий експерт Дмитро Тимчук. Лише днями випадково довідався, що її також розформовано. Тільки про це теж не поширювалися, перекладаючи всю провину лише на наших бійців. і, щиро кажучи, коли врахувати заяву Матіоса, то сумніваюся, що буде об’єктивне розслідування іловайської трагедії. Зрештою, час усе розкладе на свої місця. і, переконаний, мої співрозмовники ще почують вигуки «Герої!», якими вітають тих, хто повертається з фронту. Можливо, що вони вже там, бо коли намагався зв’язатися телефоном з Андрієм, щоб узгодити з ним викладені в цьому матеріалі його слова, відповіді не було. Як відомо, на передовій телефонних розмов намагаються уникати, щоби ворог не черпав з них потрібної інформації.