ПАРТІЯ ЛЬОВОЧКІНА приречена на успіх?

Гострий дефіцит нових облич в українській політиці (про нього говорять роками, але його так і не вдається зжити) призводить до парадоксу: найсвіжішими і затребуваними політиками в країні можуть виявитися ті, хто перебуває при вершині ще з кінця минулого століття.

Минулого тижня ЗМІ повідомили, що колишній глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін запустив новий політичний проект з назвою чи то «Партія розвитку України», чи то «Партія прогресу».

На своїй сторінці в Facebook Сергій Ларін, колишній зам Сергія Володимировича в АП, підтвердив починання: «З 25 квітня ми провели кілька засідань ініціативної групи. Ми – це представники всіх областей. Пройшли мозкові штурми на тему виходу України з кризи як у Києві, так і в регіонах … Результати представимо через тиждень ».

Перше враження від такого зовні непомітного старту – проект приречений на успіх.

Чим Порошенко схожий на Еттлі

Найголовніша і важлива причина для такого висновку – в країні давно сформувався дефіцит партій, до яких хоч скільки-небуть значна частина соціуму відчувала б довіру. Перемога Петра Порошенка на президентських виборах – яскравий тому доказ.

Судіть самі: колись вважалося неможливим завоювати перше крісло країни, не користуючись для цього таким інструментом, як власна партія. Петру Олексійовичу це вдалося без особливих труднощів.

Серед призерів гонки взагалі виявилося вкрай мало політиків, що спиралися на серйозні партії. Ну хіба що залишки БЮТ хоч якось, але допомогли Юлії Тимошенко (хоча її результат в основному обумовлений особистою історією і давно знайомим і розвиненим медіаобразом).

Навіть такі фігури другого плану, які взяли потужний старт у черговому політичному марафоні, як Гриценко чи Ляшко, ставили не на розвиток своїх партійних структур, а лише на особисту харизму і демонстрацію вкрай затребуваного нині патріотизму – і не прогадали.

Тому неминуче складається враження, що колишні партійні бренди себе остаточно вичерпали, а більшість знайомих телеобразів набридли (якщо не остогидли) навіть їх колись гарячим прихильникам.

У цьому зв’язку мені пригадується історія з першими післявоєнними парламентськими виборами у Великобританії, які відбулися 5 липня 1945. Тоді Уінстон Черчілль, один із тріумфаторів перемоги над Гітлером, на хвилі народного піднесення і екстазу від цієї самої перемоги з тріском програв лейбористам на чолі з Клементом Еттлі.

Сталін, як кажуть, був дуже цим фактом ошелешений – ніяк не міг повірити, що народ здатний не любити такого яскравого вождя.

Еттлі, звичайно, був видатним політиком і чудовим прем’єром, але з точки зору шоу-бізнесу – досить невиразним і сірим персонажем. Його перемозі чимало сприяла не так програма лейбористів, що пропонувала шляхи післявоєнного облаштування Великобританії, скільки втома виборців – побажали змінити діячів, чиї голоси у них асоціювалися з звістками про смерті і стражданнях, на політиків, в нових обличчях яких кожен зміг би побачити свою особисту надію на щасливе мирне облаштування.

Українські президентські вибори 2014 підтвердили, що за наявності серед електорату значного прошарку зневірених і втомлених людей, для перемоги потрібно говорити якомога менше і якомога туманніше. Тоді кожен зможе побачити в великій фігурі з невизначеними політичними обрисами все, що сам мріє побачити. І головне тут лише не злякати ці мрії надлишкової конкретикою.

Мистецтво як можна довше не артикулювати власні амбіції – ось той рецепт, який допоміг тріумфально перемогти Петру Порошенко. Успіх цей може повторити в якійсь мірі і Льовочкін зі своєю командою – тільки вже на парламентських виборах. Тому є кілька передумов.

Насамперед Сергій Володимирович, хоча в політиці і з середини 90-х, досі волів залишатися в медіатіні – для обивателя він все ще, як не дивно, нове, а тому свіже обличчя. При цьому Льовочкін – як людина з надтонким чуттям – ухитрився уникнути практично всіх іміждевих пасток і ям останнього півріччя і повів себе як наймудріший політичний стаєр.

Відразу ж після побиття студентів міліцією 30 листопада глава АП подав заяву про відставку і практично покинув команду Януковича. Але розрив з колишнім босом не продовжений переходом до табору майдану – обережний гравець зовні як би пішов за куліси.

Цим вдалося виграти два безцінних з точки зору сьогоднішнього дня бонуси. Як чиновника Льовочкіна навіть запеклі вороги не можуть офіційно звинуватити в «злочинному режимі» (так, голова Люстраційний комітету Єгор Соболєв заявив, що екс-главу АП не внесли до списку «люструвати», оскільки даних про його участь у силовому придушенні протестів немає). Але й противники майдану не можуть поставити цьому політику в провину «співпрацю з екстремістами» з нинішньої команди влади – такі контакти, якщо вони і були, на публіку не виносилися.

Словом, вміло витримавши паузу, Сергію Льовочкіну в черговий раз вдалося уникнути попадання в найнебезпечніший, засмоктуючий негативний публічний контекст політичних розборок – в яких так швидко і легко можна програти все, не набувши нічого (прикладом тому – безславне електоральне падіння Тягнибока).

Не дозволяючи різких заяв, майстру тонкої гри вдалося майже неможливе – в умовах надзвичайно гострого протистояння і жорстокої поляризації позицій у нього все ще залишається величезний (за нинішніми мірками) простір для маневру і вражаючий за охопленням і масою електоральний потенціал (точніше, поки що доречніше говорити про найбільшу армії виборців, що не відчувають гострого відторгнення відносно даної політичної фігури).

Льовочкін завжди був відомий як майстер компромісу, як людина, яка вміє ладнати з усіма. Недарма до нього в близьке коло записували Хорошковського і Литвина, Януковича і Ющенка, Кучму і Яценюка, Курочкіна і Порошенко …

Але в даному випадку ми спостерігаємо серйозну еволюцію Сергія Володимировича як політика: він вперше вирішив розіграти свою віртуозну партію не в тиші вельможних прихожих, а в публічному просторі.

Причому рішення це, як випливає з вчинків глави АП після відходу з посади,  готувалося давно. Відразу ж після відставки з Адміністрації Президента був виведений і весь вірний ідеологічно-пропагандистський мускул, який тут же отримав належний дах у створеному Інституті стратегічних досліджень «Нова Україна»: від очолюваного структуру досвідченого профі Андрія Єрмолаєва (екс-керівник Національного інституту стратегічних досліджень) до колишнього прес-секретаря президента Дарії Чепак. Команда тут же включилася в роботу по створенню, як анонсувалося, програми «Україна: перезавантаження» * (яка вже тоді виглядала незамаскованими підготовкою до створення ідеологічної основи нового політпроекту).

Повідомляється, що до створення нової партії підключаються також Юрій Мірошниченко, Олександр Шаталов і навіть Пол Манафорт – один з консультантів Віктора Януковича.

Це, до речі, ще одна недооцінена перевага даного політика перед опонентами: він зміг підібрати і згуртувати навколо себе команду знаних, спрацьованих технологів та ідеологів; ті неквапливо підготували тлумачний фундамент для партійного будівництва.

Причому фундамент цей повинен відповідати всім актуальним вимогам моменту. Згідно свідченням Сергія Ларіна, партія буде будуватися не на ідеях вождизму, а спиратися на сильні місцеві організації. Крім того, анонсовано залучення в актив молодих людей, які раніше не приймали участь у політиці, але мають управлінський досвід і в держструктурах, і в бізнесі.

«Інтер» як головний політичний гравець

Деякі скептики тут же заявили, що Льовочкін, мовляв, один з безлічі голодних спадкоємців, бажаючих розтягнути електоральний пиріг фактично померла Партії регіонів. Однак це не зовсім так.

Дійсно, колишній виборець ПР залишився без звичних орієнтирів. Як показали минулі вибори, і занадто гнучкому Сергію Тігіпку, і маргіналу Михайлу Добкіну мало що дістанеться з «спадщини партії» – ну а таким вихідцям з ПР, як Валерій Коновалюк, Юрій Бойко або Ринат Кузьмін, і зовсім нічого не світить.

Поки що багатьох колись вірних прихильників ПР заманив у свій табір Петро Порошенко – як не неприємно це функціонерам з гнізда Віктора Федоровича. Не граючи на полі ПР, новий президент просто не міг би отримати, скажімо, 44% у Дніпропетровській області, 45% – у Миколаївській або 48% – на Херсонщині. Але настільки високі рейтинги, як пророкують багато політологів, протримаються вкрай недовго. І справа аж ніяк не тільки в неминучих економічних труднощах, які для виборця будуть тільки збільшуватися. Непогано розігравши партію з тіні, Петро Порошенко занадто необережно поводиться, потрапивши під софіти.

Наприклад, чого варті тільки його дуже необачні обіцянки в найкоротші терміни закінчити АТО або відмова від публічних дебатів з Тимошенко через те, що такі заходи – це «собачі бої»! Взагалі-дебати – це цілком цивілізована, загальноприйнята і освячена традицією форма політичних змагань, в яких (як би не ставитися до Тимошенко) беруть участь і інші, серйозні, розумні, тямущі і досить цікаві для масового глядача люди.

Подібні прояви певного снобізму, удаваного зарозумілістю, можуть впустити рейтинг Порошенко швидше, ніж підвищення цін на енергоносії для населення. А адже напевно Петро Олексійович мав намір обзавестися до парламентських виборів і надійним партійним тилом для завоювання Ради – але перенести на цей неминучий проект всю нинішню підтримку президента автоматично не вийде.

А ось Льовочкін, ніколи не помічений у подібних прорахунках, може досить успішно конвертувати свою минулу непублічність в імідж тлумачного і стриманого політика: реальний, а не липовий доктор наук, автор десятків наукових праць, колекціонер живопису, людина з безумовною харизмою і великим шармом (поки що ця його риса більше відома по особистому спілкуванню, ніж з публічних виступів).

Що важливо, Сергію Володимировичу не доводиться кидатися у пошуках інвесторів – він сам власник досить великого стану (за деякими оцінками, близько 500 млн дол) .. Що важливо – капітал цей не обтяжений шлейфом дурних історій, а тим більше мемів-прізвиськ (а його походження, якщо порівнювати з фінансами інших українських політиків, безпрецедентно прозоро – згадайте для прикладу красуючу  в діамантах «злиденну» – згідно декларації – Тимошенко).

Нарешті, варто врахувати і найсильніший козир, досі явно не вступаючий у гру, – це найпотужніші медіаактиви, що належать політику (тільки частку Льовочкіна в медіахолдингу UA Inter Media Group оцінюють в $ 150 млн) ..

Те, що в розпал протистояння майдану і Банкової Льовочкін вивів з «Інтера» і свою команду журналістів-пропагандистів (офіційний мотив – створення нового каналу), повернувши виведених з-під удару медійників після стабілізації ситуації, говорить про підготовку до масованого використання телеканалу в майбутньому . «Інтеру» вдавалося і вдається при висвітленні найбільш гострих тем професійно зберігати або хоча б імітувати об’єктивність – на відміну від оскаженілої пропаганди «5 каналу» – що, безумовно, закладає фундамент довіри споживача до інформпродукту.

Крім того, зберігає Льовочкін і вплив на Перший Національний – що робить цю персону найпотужнішим контролером медіаресурсів серед всіх актуальних публічних вітчизняних політиків. Хоча, безумовно, покладатися тільки на телеекран було б помилково. Необхідно диверсифікувати способи, методи, носії і т.д. інформаційного потоку.

І ще одне. Безумовно, прихід до влади Порошенко викликає певну настороженість у значної частини олігархії – ніхто більше не бажає повторення історії з авторитарною владою зарвався «сім’ї».

Олігархи більш не потерплять концентрації влади в одних руках – отже, їм доведеться докладати зусилля для створення паралельного центру або центрів сили. Нова партія Льовочкіна – дуже хороший кандидат для консолідації не тільки дезорієнтованих колишніх виборців ПР і «Батьківщини», але і привабливий виразник інтересів багатьох думаючих людей з переважно центристськими поглядами – які і Порошенко побоюються, і до Тимошенко ні за що не підуть або не повернуться і вже тим більше не стануть сприймати націоналістичну риторику маргіналів.

На що граємо?

Може скластися враження, що ми напророкували Льовочкіну і його поки безіменному дітищу шлях, встелений трояндами. Дійсно, можна тільки повторити: у цього діяча в публічній політиці величезний потенціал. Але у троянд бувають дуже гострі шипи, і потенціал потрібно зуміти реалізувати – сьогодні, наприклад, все вже призабули, як ще в минулому листопаді Кличко вважався майже безперечним фаворитом президентської кампанії.

Які ж небезпеки підстерігають Сергія Володимировича при виході з політичної тіні? Насамперед це якраз відсутність досвіду відкритої гри.

Ні тонкий розрахунок, ні величезний досвід «царедворця», ні визнане мистецтво плетіння силових ниток і створення противаг у системі влади, ані значні матеріальні ресурси – ніщо не може служити стовідсотковою гарантією успішного старту в публічній політиці.

Наочний тому приклад – історія Віктора Медведчука, який, прославившись в ролі надуспішного «сірого кардинала», став мріяти про виконання самостійної політичної арії. І кожен раз виходило все гірше – поки Віктор Володимирович не перетворився ледь не в самого безперспективного (і, мабуть, навіть ненавидимого) українського політика.

Звичайно, Льовочкін сьогодні справляє враження значно більш тонкого і мудрого діяча. Але чи вдасться йому залишити гру в килимові шахи, коли ситуація вимагає перетворення в шоу-зірку, – це ми побачимо досить скоро.

Є й інші небезпеки, пов’язані з мотивацією і постановкою цілей.

Наприклад, не виключено, що недоброзичливці зможуть розгорнути кампанії дифамації, наприклад, переконуючи виборців, що Сергій Льовочкін лише імітує дії зі створення партії – щоб, мовляв, отримати звичне місце непримітного, але ключового менеджера в якій-небудь потужнійьадміністративно-політичній структурі.

Крім того, найпростіший спосіб програти в політиці – поставити на карту занадто мало. Деякі скептики запевняють, що Льовочкін відправляється в самостійне електоральне плавання лише для того, щоб врятувати та убезпечити власні активи і стан членів своєї бізнес-групи – наприклад, уберегти від американської в’язниці старого товариша Дмитра Фірташа чи від української – Юрія Бойка.

Звичайно, в українській політиці орієнтація на захист власних бізнес-інтересів завжди була і залишається першочерговим завданням провідних гравців. Але от від того, наскільки вміло подібні дії вдається маскувати, сильно залежить майбутнє публічного політика. Якщо недоброзичливцям вдасться пов’язати дії Льовочкіна-політика, наприклад, з лобіюванням інтересів власного будівельного бізнесу в Києві – перспективі молодого проекту швидко прийде кінець.

Тим більше що недоброзичливців, нажитих і в коридорах влади, і в бізнесі, вистачає. І це не тільки добре відомі опоненти Льовочкіна з груп Клюєва, Шуфрича чи побіжного Захарченко. Вже активізувався в публічному просторі російський бізнесмен Олександр Лебедєв – він встиг звинуватити через Твіттер Сергія Льовочкіна в тому, що той щомісяця отримував відкат з готелю «Україна» в розмірі 100 тис. дол. Якщо лідеру нової партії не вдасться швидко припинити чи дезавуювати потік подібних звинувачень і претензій, майбутнє може стати аж ніяк не райдужним – вітчизняному виборцю гірше маргарину набридли політики-комерсанти.

Проте всі ці гострі місця Сергій Льовочкін досить успішно здатний обійти – і до осені на політичній карті України може вирости нова і потужна партія. Така сила цілком здатна стати справжнім могильником для недостатньо сильних проектів, орієнтованих на центр політичного спектру, і викликати різке і радикальне переформатування всього передвиборчого ландшафту.

Якщо, звичайно, новий президент не вирішить поставити хрест на своєму майбутньому і не відкладе вибори до ВР до 2015 р.

 

gazeta-2000