http://vikna.if.ua/images/n/gallery/22118/10685163_10203444685970692_814701924_n__large.jpg

 

Так закінчилася поїздка з волонтерською допомогою нашим бійцям на сході греко-католицького священика із Матеївців Михайла Арсенича. 28 серпня отець Михайло повернувся з полону, а минулої неділі чоловік виступив на коломийському вічі і згодом завітав у редакцію ”Коломийських вістей” із розповіддю про свої поневіряння на підконтрольній терористам території.

 

На схід о. Михайло із волонтерами їхав уже не вперше – везли допомогу нашим бійцям. Під час першої поїздки їх обстріляли, одного із супутників нашого героя тоді важко поранили, а інший загинув. Тож надалі священик вирушав у дорогу один, щоб не переживати за долю супутників. Чергова поїздка в зону АТО проходила без зайвих ускладнень, без перешкод дістався місця розташування українських військових і вже повертався, прямуючи додому. На зворотному шляху з ним під’їхати попросився ще один наш земляк – військовий Віталій Орлов, у якого народилася третя дитина і якого відпустили додому. О 10-ій годині ранку по телефону о. Михайло ще розмовляв із дружиною, а вже через 15 хвилин, щойно виїхали з-під Волновахи, трапилася біда: натрапили на блок-пост терористів, які під жовто-блакитним прапором маскувалися під українців. Так серед білого дня терористи схопили о. Михайла, вкинули в бус і, за його словами, “трішки поламали ребра, трішки тріснута селезінка в результаті побиття”. Завезли в Донецьк, у міліцейське училище, звідти – до телецентру. Якщо захопили в полон нашого земляка рядові, то допити влаштовували офіцери, зокрема була бесіда із Захарченком, так званим прем’єр-міністром ДНР, їхнім начальником служби безпеки Топазом, які вели слідство.

 

Сказати, що в полоні довелося перенести великі муки, запевняє о. Михайло, було б неправдою. Так, били і загалом ставилися, як до військовополонених: обзивали, звинувачували, що “бандерівці прийшли зі зброєю на їхню землю”; час від часу виводили з погрозою розстрілювати, стараючись таким чином залякати: перші два рази це викликає страх, але потім починаєш розуміти, що це фарс, і коли вони помічають, що жертва не сприймає погрози серйозно, полишають ці методи. Перші три дні полонених не годували і не давали води, але в тому і не було потреби: після побоїв усе боліло так, що їсти не хотілося, та й нерви були напружені настільки, що було не до їжі. У невеликій кімнаті, розміром 2 на 3 метри, з о. Михайлом утримували ще чотирьох полонених і на всіх на добу приносили 1 літр води. Але умови їхнього утримання ще були не найгірші порівняно із тими, кого ув’язнили в приміщенні колишньої Донецької СБУ: там понад сотні затриманих доводилося спати на нічим не вкритих металевих стелажах для книг. Важче, ніж побутові труднощі, було витримувати психологічний тиск, якому піддавали полонених. Основний метод терористів – вивозили в’язнів до розбомблених будинків, де представляли їх артилерійськими наводчиками і віддавали на поталу постраждалим від обстрілу озлобленим місцевим жителям, які зовсім не старалися розібратися, хто винен у їхніх бідах, і випліскували всю свою злобу на беззахисних полонених.

 

Змушували полонених і виступати для російських телеканалів. Відмовитися дуже важко, тому що, знаючи, що в’язень за своє життя не тримається, погрожували розстріляти товариша по камері. За таких погроз багато хто, щоб зберегти людське життя, давали інтерв’ю російським ЗМІ, озвучуючи те, що для них написали російські журналісти. Тому що в цей час у тому ж бусі, який привіз полоненого на інтерв’ю, хтось інший стояв під прицілом автомата. Говорячи про ці трагічні реалії, о. Михайло просто констатує: у нас іде війна, яка ніколи не буває чесною чи порядною, і виграє той, хто більше знищить людей.

 

Нашого земляка мали намір від­правити в Росію, уже практично готові були на нього документи. Тобто бойовики добре знали, кого вони беруть у полон. (О. Михайла Арсенича вважали винним перед Росією за непримиренну його позицію щодо ворогів України, про яку знали із поширених в Інтернеті відео із виступами отця). Спершу полонених утримував тамтешній “Оплот”, російські військові до них не навідувалися: адже в’язні вважалися ідеологічними ворогами і окупантам “світитися” перед ними було заборонено. Самі ж оплотівці, востоківці та члени інших терористичних угрупувань вести військові дії не здатні – у переважній більшості це, зі слів священика, пересічні місцеві жителі і великий відсоток людей готовий здати зброю і повернутися до мирного життя, адже їх примусово затягли у війну, так би мовити, “мобілізували” до лав ДНР. Чимало донеччан також сидить у казематах, маючи “прогрішення” проти “влади”, як-от співв’язень о. Михайла, який пофарбував паркан у жовто-блакитні барви; у нього вдома дружина і дитина, які не знають, яка доля на нього чекає. Ставлення до ув’язнених місцевих жителів у терористів значно гірше, ніж до військовополонених, адже полонених земляків запі­дозрюють в організації партизанського руху.

 

24 серпня в’язнів вивели надвір – це був один із найкращих днів полону, тому що нарешті після 18 днів у чотирьох стінах могли відчути сонце, свіже повітря і побачити людей, хоч і не дуже приязно налаштованих, але не у військовій формі, без зброї. Сам “парад”, заради якого їх того дня і вивели, не змінив бачення наших вояків, а можливо, навіть укріпив їхні сили. Цим заходом терористи тільки продемонстрували свою дикість, коли почали закидати військовополонених усім, що потрапляло під руку. Такого пово­дження полонені не зазнавали навіть від фашистських загарбників. Зі свого боку, зізнається о. Михайло, він пережив неабияку гордість від того, що йому випало бути в полоні із доблесними українськими військовими: під час “параду” терористи стріляли в землю біля ніг полонених, намагаючись змусити їх стати на коліна. Але жоден український військовий навіть не здригнувся та не піддався на погрози: смерть – то смерть, своєю ж офіцерською гідністю не посту­пився жоден.

 

Упродовж 19 днів після зникнення не було жодної інформації про долю о. Михайла. Аж тоді рідня дістала звістку про те, що їхня рідна людина принаймні жива – як далі складуться обставини, обіцяти нічого не могли. Хоча одразу після 24 серпня обіцяли провести обмін поло­неними, але сторони не дійшли згоди щодо ціни обміну. Зреш­тою Воло­димир Рубан (ко­лиш­ній генерал-полковник спец­служб, який займає­ться визво­ле­нням україн­ських поло­не­них) добився звіль­нення нашого зем­ляка і його пере­везли до Дніпропет­ров­ська, де провели медичне обсте­ження та від­пра­вили о. Михайла на Прикарпаття. Проте все було не так просто: відпус­тили священика за умови, що він не “світитиметься”, адже його відбуття офіційно планували пояс­нити росіянам втечею. Щоб бути впев­неними, що звільнений дотримається умов, пригрозили у разі непослуху розстріляти трьох його співкамерників. Наразі усі заручники звільнені, тому священик вже може відкрито спіл­куватися, не переживаючи за долю своїх товаришів.

 

Під час нашої розмови телефон о. Михайла не змовкає, і він щоразу взявши слухавку, когось розраджує, що їхній полонений уже на шляху додому. Заради таких хвилин, коли можеш повідомити сім’ї, що їхній батько, син чи чоловік нарешті звільнений, він, зізнається, і живе. Адже попри те, що в нас працюють розважальні заклади, справляють весілля, готуються до виборів, ми щодня ховаємо наших військових, які полягли на сході від російської кулі. І жити, вдаючи, що в нас немає війни, о. Михайло не збирається. Щойно заживуть ребра і зможе сісти за кермо – знову на схід, із волонтерською допомогою, з будь-якою поміччю нашим солдатам, яку він у змозі надати.