Жодних загроз, але…

Від початку вагітності у Мар’яни не було жодних проб­лем зі здоров’ям. Та на п’ятому місяці відчула різкий біль внизу живота. Звернулась у пологовий на Чорновола. Лікуючим лікарем призначили Галину Гаврилюк, в якої молода жінка стояла на обліку. Вона сказала, що з дитиною все добре – жодних загроз. Але…

Щодня робили дослідження. «Кожен лікар ставив інший діаг­ноз, – розповідає Мар’яна. – Проб­леми з кишківником, камені у нирках, тахікардія, інфільтрат, апендицит… Приписували ліки, на деяких було написано, що вагітним їх приймати не можна. Та лікарі сказали, що ліки не пошкодять».

Потім вона відчула, що дитина менше рухається. Через тиждень лікування їй повідомили про загрозу викидня.

Тоді жінку відправили в обласну лікарню робити УЗД. Після шести досліджень діагноз все одно не поставили. Лікарі півгодини сперечалися у присутності самої Мар’яни. Врешті вирішили – апендицит. «Але живіт перестав боліти і ознак апендициту в мене не виявили, лише дуже боліли нирки», – каже вона.

«Наскільки пам’ятаю ситуацію Мар’яни, у неї вже було нагноєння, – каже головний хірург області Володимир Пилипчук, який її оперував. – На операції був і гінеколог. Усе було зроблено адекватно, методом лапароскопії, що менш травматично за розріз. Хоча незначний ризик втратити дитину був».

При операції Мар’яні дали загальний наркоз. Поставили дренажні трубки. Через них, пояснювали медсестри, мала виходити рідина від загноєння апендиксу. Але йшла, стверджує Мар’яна, лише чиста кров.

Серце ще б’ється

Після ще одного УЗД гінеколог сказала, що у Мар’яни немає нав­колоплідних вод. Чому – ніхто не пояснив. Хірург Пилипчук пішов у відпустку. Як пояснила гінеколог, води не можуть відновитися, плід не виживе. Натомість жінка відчувала – дитина рухається, її серце ще б’ється.

Пацієнтку відправили в реанімацію пологового на Чорновола, де вона пролежала 10 днів. «Спочатку могли дати щось безкоштовно – шприц чи таблетку, – каже Михайло, чоловік Мар’яни. – А решту оплачували самі. Лікарка – 100 дол., наркоз – також, медсестри – по 150 грн. кожній. Щодня на ліки йшло близько 1000 грн. А загалом у лікарні дружина пролежала три місяці».

Однієї ночі, коли Мар’яна лежала під крапельницею, то відчула сильний біль. Медсестра кілька разів вколола знеболююче, не допомогло. Як виявилося потім, то були перейми.

«Мені викликали штучні пологи, – продовжує жінка. – Я лежала й розуміла, що з власної волі чи ні, народжуючи цю дитину на п’ятому місяці, не даю їй можливості жити. Розуміла, що змінити нічого не можу. Мені навіть не сказали, чи дитина ще жива».

Коли прийшла до тями після наркозу, головний лікар пологового Ігор Вакалюк сказав: «Усе буде нормально. Ви знаєте, ми мали видаляти вам матку, але порадились і вирішили, що не треба…».

Назавтра Мар’яні зробили переливання крові. Прийшла медсестра, відкрила пакет, поставила крапельницю. Вони ще з чоловіком подивувалися, чому лікарі не попередили про це. Ніхто з подружжя не подумав і простежити, чи записали дозу перелитої крові та результати проб на сумісність в історію хвороби.

Потім Мар’яну знову обстежив Ігор Вакалюк: «У вас інфільт­рат, – сказав він. – Треба призначити антибіотики і проходити курс лікування». Сил приймати ліки вже не було, говорить жінка. На вихідні її забрали додому, а в понеділок, коли повернулась, то вже була виписана – без її згоди.

На додаток – гепатит С

Два тижні Мар’яна була вдома. Сама робила собі перев’язки. Усередині все боліло, дихати було важко. Звернулася в обласну лікарню. Там сказали, що у Мар’яни – асцит (рідина у черевній порожнині). Знову лікування. Хтось із лікарів помітив, що в неї пожовтіли очі, тож здала аналізи на гепатит. Не долікували, відправили в інфекційну. А там уже виявили гепатит С. «Одразу запитали, чи мені переливали кров, – каже жінка. – Але в історії хвороби чомусь цього не записано».

«Асцит, як правило, є наслідком захворювань печінки, – пояснює Володимир Пилипчук, який вирізав їй апендикс. – А щодо гепатиту й рідини у животі, яка й досі у Мар’яни є, то це, можливо, є наслідком переливань».

Але головний лікар пологового Ігор Вакалюк запевняє: перелити кров і не записати – не могли. Його підтримує Ігор Калинюк, який лікував Мар’яну кілька днів до реанімації.

«Вперше чую, щоб їй переливали в нас кров, – дивується Калинюк. – Перелити й не задокументувати – нереально. У станції переливання кров перевірена. Може, людина була під наркозом і погано пам’ятає? 99,9 % даю, що ми не переливали їй кров. Який нам сенс приховувати?».

* * *

І зараз, через півроку, в Мар’яни бувають сильні болі. Вона вже не ходить на обстеження, лікується хіба народними методами. «Зараз у мене запалення чи не в кожному органі, – зітхає жінка. – Внизу живота шкіри не відчуваю. А лікуватися від гепатиту не можу, бо здоров’я не доз­воляє приймати потрібні ліки».

Головне питання – чи помилилися лікарі? Подібна статистика майже закрита.

«Лікарська помилка – це таке питання, ще треба вивчати, чи воно взагалі є, – говорить Тарас Стах, начальник обласного інформаційно-аналітичного цент­ру медичної статистики. – Якщо виникає проблема, то створюють комісію, яка розглядає справу і робить висновок. Усе вивчають днями, це не так просто. Бувають лікарські помилки, але така статистика в нас не ведеться».

Чи перелили Мар’яні кров з гепатитом? Пацієнтка каже – так, лікарі й папери кажуть – ні. Якщо вина таки на боці медицини, у цій історії, скоріш за все, не буде вин­них. Але нехай кожен зробить свої висновки.