Комбат Сергій Мельничук і доброволець Петро Шкутяк.  

Командир “Айдару” і один із його засновників підполковник Сергій Мельничук в Івано-Франківську розповів про будні і бої батальйону, про так зване “перемир’я” і підготовку до зими, про гнилий зрадницький генералітет і що з ним робити.

Сергій Мельникчук приїхав до Івано-Франківська, щоб засвідчити підтримку одному з добровольців батальйону Петру Шкутяку, який після поранення в бою балотується до Верховної Ради. Комбат переконаний: хто не поступився ворогу під кулями, той не зрадить свій народ і в парламенті.

– Сергію Петровичу, розкажіть, яка зараз ситуація на передовій і в місті Щасті, яке охороняє “Айдар”? Які сьогодні завдання батальйону?

“Айдар” зараз згідно з наказом командування тримає позиції – обороняє місто Щастя. Окрема задача – це Щастинська ТЕЦ, яка забезпечує енергією всю Луганщину, і ту частину, яка наша, і ту, яка зараз підконтрольна сепаратистам. Батальйон ще контролює населений пункт Трьохізбенка, який в безпосередньому контакті з ворогом, і Бахмутський шлях. Там декілька блокпостів, де стоять наші хлопці, фактично цементуючи інші підрозділи. Тому що так склалося, що “Айдар” є тим підрозділом, який піднімає дух особового складу інших частин. Бо перемир’я як такого нема. Обстріли вже давно стали буденністю, на це вже й не реагують. Як буває декілька днів затишшя на Щасті, то вже хлопці нервують, бо щось не те.

– А якщо в динаміці подивитися – від початку війни і дотепер – якось легше?

Хлопці вже набралися досвіду, вже діють більш обдумано. Відбулося бойове злагодження як у самому підрозділі, так і з підрозділами інших частин. Краща взаємодія, кращий зв’язок, хоча все ще потребує вдосконалення. Нам видали важку техніку. Вже більше місяця в нас є свої танки, хоч їх і мало. До того ж їх треба доремонтувати, бо вони стояли на зберіганні, а коли розконсервували – то там десь резинка від того, що вже роки йому, полетіла, десь окислення пішло, і система не працює. Такі нюанси є. Так само і з БМП. Але воюємо.

– В медіа постійно говорять про мирний план, перемир’я, припинення вогню. Тим часом бійці розповідають про бої і загиблих. Що ж точно відбувається?

Я вам скажу відкрито, що президент бреше, командування бреше, речники ті, що по телебаченню виступають, брешуть. Візьмемо останній випадок. На днях у нас загинув Віктор Гурняк, фотокореспондент, то по телебаченню речники кажуть, що втрат немає. В інтернеті всі висловлюють співчуття, а речник все одно каже, що нема втрат.

– А для чого тоді це робиться?

Певно, щоб приховати, що там не ведуться справжні бойові дії. От Віктор чому загинув?.. Там були хлопці, десантники з “вісімдесятки”, підрозділ Житомирського батальйону територіальної оборони і нацгвардійці, в оточення потрапили. Трималися вже більше семи днів. Останніх три дні у них не було навіть води. Це село Сміле, Бахмутівський шлях. Не Бахмутка, як Юрій Луценко говорив, не знаючи оперативної обстановки, а саме Бахмутський шлях. Це дорога, на якій блокпости. А Луценко розказував про Бахмутку – населений пункт, який насправді глибоко в тилу. Тобто людина взагалі не знає, про що говорить… Так-от, там було оточення. Перший раз, коли ми спробували пробити, зазнали втрат, один із командирів рот загинув, не змогли пробити. Були загиблі, втратили два танки і два БМП. Коли ж ми позавчора таки розблокували хлопців, якраз Віктор загинув, то там все було перекопано. Було відчуття, казали хлопці, що там в окопах і під кожним кущем – сидить хтось з гранатометом або ПТУРом. Чекали, коли бронегрупи підуть, щоб просто попалити броню. Але на цей раз ми були хитрішими, ми піхотою пішли і вибили їх.

– Як ви думаєте, це все надовго? Є відчуття, що затягується і консервується конфлікт?

Хтось намагається законсервувати, тільки-от незрозуміло чому. З того боку йде накопичення техніки. Те, що кажуть, що вони виводять, – неправда. Навпаки, росіяни підтягують.

– Розкажіть  про своїх бійців. Вони такі різні, аж не віриться, що цих людей може щось об’єднати.

Вік – від 18 до 72 років, за статусом – від міського пролетаріату до народних депутатів. А об’єднує цих людей Україна, бажання дати відсіч ворогу. І не за гроші. Ніхто не згадує про зарплату. Навіть ті, хто потрапив у госпіталь, як є змога повернутися після лікування, то вони не їдуть додому, а повертаються до хлопців і продовжують воювати.

– А керувати ними легше, ніж солдатами?

Знаєте, свого часу через підрозділ, де я служив, під моїм керівництвом пройшло близько тисячі солдатів… Я служив у військах ПВО Сухопутних військ. Це були технічні підрозділи з обслуговування ракет, підготовки їх до пусків. Я спочатку був командиром взводу, потім комбатом. То скажу так: те, що було, в жодне порівняння не йде з тим, що є зараз. Там простіше було. Прийшли строковики – і ти їх зразу, як кажуть в армії, в стійло. Переодягнув – і на плац. Є Статут, і по ньому живеш. А тут же, по-перше, дуже великий розліт по віку, по характерах, кожен зі своїми мухами в голові (сміється), “майданівщина”. Хоч я і сам з Майдану пішов в добровольці, але вона мені там так печінки виїла… В армії не повинно бути демократії. Через це люди і гинуть. Тому що є наказ – і він повинен виконуватись. Багато гинуть через таке: “От я подумав, так буде краще”. Гинуть самі і підставляють ще й побратимів. Переклепати їх на новий лад дуже важко. Але намагаємось. Виходить.

– А що для вас є відповідальність комбата? Ви ж усвідомлюєте, що людей посилаєте на смерть? Як оце – бути комбатом?

Там, коли йде бій, то про це не задумуєшся. Там час швидко тече. А коли на самоті, коли від’їжджаєш десь із зони АТО, коли десь до води ідеш або по лісу, то напливає таке, що… Багато хто з бійців мені ставить в докір, що я не приходжу на останнє прощання з загиблими. По-перше, у мене не завжди є час на це, а по-друге, в мене душа так перевертається… А цю слабину не можна показувати перед бійцями. Перед бійцями ти повинен бути горою, скелею, вони повинні знати, що ти та людина, яка дасть чіткий вірний наказ. І щоб люди виконували твої накази, треба заслужити це право, заслужити цей авторитет. Я фактично на кожну операцію ходжу зі своїми бійцями сам. Іду з ними, разом з ними воюю, ніде не ховаюся. Так само маю того самого ж автомата, користуюся усіма видами зброї. Ніде не відсиджуюся по штабах.

– Йде зима. Армія до цього готова?

Ми готуємося. По-перше, дбаємо, щоб люди були одягнуті, щоб їм було тепло, щоб було де обігрітися. Теплі речі ми вже отримали. Більшість особового складу живе у приміщеннях, де є центральне опалення. Інші – будуємо бліндажі, встановлюємо буржуйки.

– А загалом, як Донбас переживатиме зиму? Загрожує це все гуманітарною катастрофою?

Я думаю, ці договори президента з Путіним – це ніякі не домовленості. Це домовленості з росіянами, але вони самі не контролюють усі тамтешні угруповання. За нашими даними, на цей час навіть між ними самими ідуть бойові дії. Деякі групи навіть на росіян нападають. Там між собою “каша”. І тому треба домовлятися не тільки “наверху”, а й “нанизу”. І я буду намагатися вести (хоч я і противник цього) перемовини на рівні командирів підрозділів. Треба все-таки в Луганськ подати світло.

Треба домовлятися, щоб дати на Луганськ світло, щоб інфраструктура не вмерла. Якщо ми заморозимо місто – це все. На весну Луганська не буде. Як ті люди там виживуть – я теж не знаю. Тому я зараз веду перемовини, думаю, що ми знайдемо контакт, але тільки в тому випадку, якщо не буде стрільби.

– Зараз багато бійців добровольчих батальйонів пішли в політику, балотуються у Верховну Раду. Як ви ставитеся до цього? Чого сподіваєтеся?

Це позитивно. Тому і я пішов. Я думаю, що нарешті все-таки будуть зміни в державі, що ми зможемо щось переламати. Тому що більшість комбатів і бійців – це люди, яким уже нема чого втрачати. І тільки ті люди, яким нема чого втрачати, можуть щось зробити рішуче, переламати систему.

– Думаєте, що війна загартовує від спокус? А якщо захочеться поміняти форму на “Бріоні”, а окоп на хорошу квартиру в Києві?

Але є підлеглі, мої солдати… Як їм потім дивитися в очі? Як друзям дивитися в очі? Як буду дивитися в очі тим, з ким я воював, які, як-он Петро, фактично на очах були поранені. Так вони мене потім самі пристрелять.

– Вже з’являються такі думки в пресі і серед людей, що якщо влада і далі не чутиме народу, то солдати можуть повернути зброю проти неї, піти на Київ. Таке можливо?

Це не виключено, але з передової ніхто не піде. Всі розуміють, що зараз основний ворог – це Росія, і доки ми не вийдемо на кордони, ніхто не повернеться.

– Ви час від часу, особливо раніше, робили заяви про те, що в Генштабі є зрадники, що переміщення «Айдару» зливаються ворогу. Зараз цього менше? І взагалі, як ви оцінюєте ефективність командування?

Знаєте, буквально останній наказ, який отримав батальйон, – це залишити місце дислокації, вийти за межі АТО на бойове злагодження. Тобто одній з найбільш організованих і боєздатних частин України наказують вийти з передової в той час, коли зараз вибори, коли є інформація, що в день виборів може бути загроза атак противника, щоб зірвати голосування в Луганській області, в той час, коли ми цементуємо місто Щастя і обороняємо його ТЕЦ… За її здачу мені пропонували 20 мільйонів доларів. Я відмовився. Сепаратисти все-таки хочуть її забрати, тому що тоді вони будуть мати електрику і почнуть шантажувати північ нашої області. Тому я заявив командуванню, що цей наказ не буде виконаний, що це злочинний наказ. Це не воєнний наказ, а політичний.

– Це вам сепаратисти пропонували 20 мільйонів?

Це пропонували працівники ДТЕК Ахметова.

– Розкажіть про Петра Шкутяка, як він воював?

Петро ще з лісу з нами, я добре пам’ятаю його. Ми ж починали як партизанський загін, тобто з лісів. Петро був у першій великій групі, яка прибула з Майдану на підсилення нам. Петро брав участь фактично в усіх операціях батальйону, які тільки були, виїжджав на завдання.

Він був поранений під Хрящуватим. Там взагалі дуже тяжкі були перші два дні. Я разом із ними був. Це була остання точка, де ми закривали оточення Луганська, остання дорога, яка йшла вже з Краснодона на Луганськ, Ростовська траса на Росію. Ми заходили і розділялися на два населених пункти: одна рота пішла на Хрящувате, а друга – на Новосвітлівку. Я пішов з ротою на Хрящувате. Якраз в тій роті і Петро був. Ми зіткнулися із бійцями Псковської десантної дивізії. Є навіть записи, як наш передовий штурмовий загін наткнувся на їхню бронегрупу. І штурмовики кличуть: “Танчики, танчики сюди!” Наші танки почали підходити, їхні БМП їх обстріляли, наш танк у їхній БМП влупив. Ми тоді за два дні боїв знищили 11 їхніх танків. Під відкритим небом ночували, а на ранок, близько шостої, танки противника зайшли на нашу позицію, до штабу фактично 50 метрів було. Вони нас тоді обклали мінометним обстрілом. Якраз тоді у цих боях і був поранений Петро.

– Чи ви говорили з російськими військовослужбовцями, якщо брали їх у полон, і як вони пояснюють, чому вони в Україні воюють?

Вони по-різному кажуть: хтось дурня клеїв, хтось казав, що вони на навчаннях, просто відбріхуються.

– Як воюють росіяни? Всі ті їхні знамениті Псковська десантна та інші дивізії?

Ми можемо їм протистояти. Тікають так само, як і всі. У цій війні переможе той, в кого більше духу. От і все. Наші бійці витримували по 14 днів безперервного обстрілу, на це далеко не кожна людина здатна.

– Ваш прогноз: скільки може ця війна тривати?

Це від політики залежить. Я ж не знаю, як наші політики будуть себе поводити далі. Вже коли пройдемо до Ради, то будемо бачити, що ми зможемо з цим зробити. Для мене основне буде військова реформа, тому що армію фактично знищено, її немає.

– Але ж за ці місяці щось таки змінилося на краще?

Трохи міняється, але той генералітет, який сидить у Генштабі, треба гнати дрючками. Ті кубла, ті схеми треба ламати і трощити. Скажемо так: російські літаки нас бомблять, а в нас ПВО не працює, зате нові комплекси С-300 стоять на продаж…

Та нічого, у нас вистачить духу і перемогти, і змінити країну.