Як я і обіцяв – розкажу, як працювали наші спецслужби в часи, коли безславні ублюдки путіна вже готувались до старту.

Десь рік тому, а може вже і більше, не лише я, але й інші працівники ЄРЦ відчули надмірну, але приховану увагу. ЄРЦ, хто не знає – то не атомна станція і не конвертаційний центр. Це такий великий івано-франківський жек.

 

Власне увага була завжди. Армії перевіряючих чи не щодня відкривали двері підприємства, вимотуючи нерви і забираючи час. Перше виглядало це так: мало не ногою прочинаються двері в кабінет. Заходить група 2-3 чоловіки. Хто тут Войтик?

Може інтуїтивно, але від першого дня роботи в мене не було окремого кабінету, а в кімнаті, де я сидів була прозора стінка. Потім повісили відеонагляд, який записував на диск все, що коїлось в офісі. З того моменту наглі візити припинилися.

Хоча ні, була одна гарна історія. На жаль, без моєї участі. Аншлаг: бригада чоловік в 10. Два кадебіста, штуки три-чотири найманця з антимонопольного і КРУ. Служиві – до юриста: давай нам всі документи! Той – які саме і на якій підставі? Підстави, звісно, нема. Служиві – ми супровід. Вони – показує на вишикуваних попри стінку клерків – перевірка. Яка? Ну така, комплексна. А направлення нема, є лист від генерала.

Звісно, що ніц не вийшло, але дія чи то навмисно, чи то випадково, відбувалась в приміщенні, де камери і не писали.

Десь від тоді власне і почалася історія з зовнішнім наглядом. Чи не щовечора під офісом чергувала машина, по якій на площадці залишались гори «бичків». Працівники, що часом працювали допізна, мали нагоду поспостерігати відблиск ноутбука в невідомих вартових. І так щодня. Скоро вже вітатись почали.

А потім і біля мого будинку почалося. Якось трапилось смішне. Прийшли до мене гості, ну і не вистачило. Двоє визвались збігати, докупити. Вертаються, а з непримітної дев’ятки виходять хлопці. Та й перепитують одне одного: квартира 71? Мої гості навіть не одразу второпали – це ж адреса, де вони зараз є!

Генерал тим часом так перейнявся роботою комунального жеку, що почав по всім усюдам розсилати запити про кількість шпигун двірників. Напевне, в чийсь хворобливій уяві збудувалась та лягла на стіл грандіозна схема відмивалова: двірників має бути 100, а насправді – 50. Ну і різниця тече в кишені ЄРЦ, а читай – Войтика.

Залишалося, на думку прозорливого службіста, лише знайти той потік і спіймати на гарячому.

Тут я скажу про ліричний відступ. Не можна казати, що не було історій з хабарями. Дуже навіть було. Один раз це виглядало так.

Підрядник, який ставив дах, здавав проміжні документи. Передає пачку паперів у файлику. Це – вам. Я кажу – а чо мені? Он, здавайте. Ні, вам. В пачці паперів – гроші. Вернув.

Вдруге на коридорі. То тобі на пиво – одразу перейшов на «ти». І в кишеню сорочки щось пхає. Не торкаючись витрушую на землю. Ще якось знайшли гроші в коробці цукерок. Від кого – так і не взнали. Дурна якась інвестиція.

А тим часом появились ескорти і в інших працівників ЄРЦ. Дехто з них живе за межами міста. Так от, майже щоденний супровід нарисувався.

Нарешті прийшли до мене посли. З тобою, кажуть, хотять зустрітись. Просто поговорити. Про що, питаю? Та просто, за життя. І посли такі не прості. Депутати, чиновники високі. Від одного з останніх водій приїхав під хату – поїхали, поговориш з ким треба. На дворі ніч. Нікуди, кажу, не їду.

На дворі – майдан. На який теж катався. І собі подумав – а що їм вартує ще якусь гадость вчинити, дорогою наприклад? Ну або підкинути щось, як оті цукерки, але не цукерки?

Думав так я недовго. Звільнився. І за пару днів машини пропали. А там і перевірки масові закінчились. До речі, знаєте скільки їх було? Майже двісті, не рахуючи запитів. От таке.