Але сьогодні ми хочемо розповісти не про них, а про тих бійців цього підрозділу, які пройшли сім кіл “іловайського пекла”… Це розповідь про героїв, які вижили під Іловайськом, та про тих, за ким родичі вже виплакали очі…

 

Вогнем і мечем

28 серпня 300 українських військових іловайського угруповання опинились в оточенні. Терористи заявили, що готові випустити бійців “гуманітарним коридором”. Тоді в місті було п’ять підрозділів. З окраїн та блок-постів також підтягувалися добровольці з технікою, до спільної колони долучалися військові.

В місті бої тривали тиждень. Про те, що вони в повному оточенні, військові навіть не здогадувалися. 30 серпня о 10:00 частини добровольчих батальйонів, УМВС та військових організованими колонами почали рух з міста, однак їх зрешетили російськими снарядами.

33 франківських правоохоронці виїжджали з Іловайська військовим “Уралом”, пригадує 21-річний Андрій Грещук. Аби врятуватися від обстрілу артилерії, машина звертала з дороги, водій заплутував сліди. Коли проскочили мінометний вогонь, хлопці тішилися, що живі їдуть, але не все було так просто. “Далі нас просто розстріляли…”, – каже Андрій.

Офіційно під Іловайськом загинули три бійці батальйону спеціального призначення “Івано-Франківськ”. Серед похованих героїв 23-річний Андрій Карабінович, який мешкав у селі Дзвиняч Богородчанського району, 22-річний Михайло Погорєлов з Обертина на Тлумаччині та 29-річний долинянин Зорян Білінський.

Товариші по службі пригадують, що Андрій Карабінович був спокійний, тихий, не пив, не курив. Дуже переживав за всіх, і хлопці ним також опікувалися. Розповідали, що його на сніданок постійно будили, бо він любив довше поспати.

Міша Погорєлов товстенький був, хлопці його “ведмедиком Бо” називали. Мав улюблене крісло і любив, сидячи в ньому, за всіма спостерігати.

Зорян Білінський був жартун. Друзі згадують такий випадок. Коли тримали лінію оборони, їх почали обстрілювати “Гради”. Зорян вийшов на вулицю, знайшов котячу маленьку миску, набрав у неї води і сів ноги мити. Хлопці кричать: Зоряне, тікай у підвал – обстріл, а він відповідає, що вже п’ять днів берці не знімав і йому треба ноги помити, хай стріляють. Так, жартуючи, морально підтримував побратимів.

Поспати в тиші

Тарас Курос та Юрій Косовчич дружили і характерами були схожі. Юрій дуже боявся, і коли виїжджали, він тішився, що все вже закінчилось, відступаємо. Він, напевне, один із перших загинув. Ті, кого зараз з нами немає, – це ті, що найбільше хвилювалися, молилися за спокій, розповідає Тарас Рубаняк.

Діма Пацина запам’ятався всім тим, що від обстрілів варенням рятувався. Щойно починали стріляти, він забігав у підвал, відкривав слоїк з варенням і починав їсти. Якось “Градом” накрили. Діма спав біля вікна. Ми йдемо у сховище, а він каже: не піду, хочу спати, цілий день в окопах просидів. І залишився під вікном лежати. А з боку, як завжди, слоїк з повидлом.

У нього був напарник Роман Грицик, вони один одного підтримували, в окопі разом добами сиділи. Роман був відповідальний. Навіть якщо був медик, він все одно всі потрібні ліки носив з собою. Коли ж в самому Іловайську хлопців обстріляли і більшість відійшли, лише кілька на атакованому блок-пості залишилися, то він повернувся за ними та прикривав їх. А в нього було двоє дітей і вагітна дружина.

Орест Славінський був “в тілі”. Хлопці пригадують, коли на нього бронежилети міряли, жоден не налазив. Він жартував, що то в нього топік або бронемайка.

Ігор Гарасимчук дуже хотів додому, до двомісячної дитини. Коли бійці голодували, він казав: я не хочу їсти, хочу жінку побачити, дитину пригорнути і трохи в тиші поспати.

Родичі досі розшукують зниклих під Іловайськом прикарпатських бійців батальйону спецпризначення МВС “Івано-Франківськ”. За словами начальника обласного УМВС Миколи Семенишина, досі залишається невідомою доля восьми бійців спецбатальйону, які потрапили в “іловайський котел”. Ймовірно, що один боєць перебуває в полоні у терористів.

“Спільно з СБУ і АТО ми вживаємо заходів зі встановлення місця перебування нашого працівника, — запевняє очільник обласної міліції Микола Семенишин. – Щодо семи осіб, які вважаються загиблими, то їхні тіла і досі не ідентифіковано. В Міністерстві створені групи щодо встановлення осіб, проводяться експертизи, слідчі дії. Я знаю, що 71 особа вже ідентифікована, але поки що інформації по нашому батальйону немає. Роботу тримаємо на контролі. Але все ж є підстави вважати, що семеро чоловік з батальйону “Івано-Франківськ” загинули. Ми повинні їх віддати землі по-християнськи”.

 

Біжи, Іване, біжи

Дуже багато інформації по Іловайську приховують, але рано чи пізно таємне стане явним. Усі, хто живий, дякують  Богові. Ще одним щасливчиком став Іван, просить прізвище не називати. Він від смертельної машини втікав окремо від усіх. Пережитим ділиться неохоче, впевнений, що багато чого говорити ще не треба.

“Я здолав п’ятиметровий борт, хтось вже був на землі, справа – кукурудзяне поле. Більшість з тих, що врятувалися, втікали через поле до лісопосадки. Я один від групи відбився”, – Іван визнає, що йому пощастило. Від колони відійшов на кілометрів 10-15, перебігав полями, заходив у мертві села, надвечір вийшов на військових.

Думав, що свої, а виявилось – російські солдати. Сумніву в тому, що це кадрові армійці, у нього не було. Їх видавали злагодженість, дисципліна, зброя, форма. Очі і руки йому зав’язали, але шила в мішку не втаїш – окрім так званих “ополченців” на Сході воює російська армія. “Я потрапив до військових, і вони мали б дотримуватися честі – не було цього. Знущалися вони з нас, але головне, що вижив…”, – згадує Іван.

Через полон, до речі, пройшли всі бійці батальйону “Івано-Франківськ”. Іван став першим, якого звільнили окремо від інших.

 

ДНРівські бранці

20 вересня з полону терористів на сході України звільнили сержанта батальйону Петра Шкурупія, а наступного дня – Андрія Матвіїва.

“Коли підбили машину, вона почала горіти, зайнялися боєприпаси і я також, – пригадує Петро. – Я не бачив, щоб хтось з наших мертвим у машині лежав, бо почалася паніка. Вискочив, ліг під “Уралом”. Коли зрозумів, що набої почнуть стріляти, відкотився вбік. Це було скошене кукурудзяне поле. Я йти не міг, чіплявся за корінці руками та підтягувався, як міг. Потроху до лісопосадки дотягнувся”.

Пораненому Петрові допоміг вижити його побратим Андрій. На пошматовану осколками Петрову ногу він наклав шину. У лісопосадці чоловіки сиділи до вечора. Вони бачили, як інших бійців їхнього батальйону вантажили в танки. У селах, полях та посадках двоє правоохоронців переховувалися впродовж трьох днів. Їли траву та яблука з людських садів, аби сховатися від вітру, ножем в землі яму копали.

“В людському городі цілий день лежали, навіть собака до нас боявся підходити. Згодом Андрій знайшов тачку, мене туди посадив, аби на дорогу вивезти, і тоді нас вичислили ДНРівці”, – розповідає Петро.

Вони били хлопців, поранену ногу ножем штрикали, міліцейське посвідчення до рота запихали, ніс поламали. Три дні в Донецьку в якомусь підвалі їх тримали, а потім обміняли. Очікували, що двох одразу поміняють, але людей не вистачило, тому Андрія Матвіїва звільнили лише на другий день.

Скоро в Петра Шкурупія народиться хлопчик. Лікарі обіцяють, що чоловік ходитиме, у роздроблену від коліна до низу кістку встановили металевий стрижень, за півроку витягнуть.

У цивільному житті Андрій Матвіїв був вчителем фізкультури у Калуській гімназії. В батальйон пішов добровольцем. Залишити у скошеній кукурудзі пораненого Петра самого він не міг, совість не дозволила. Попри проведені в голоді та полоні дні, хлопці до сих пір сперечаються, згадуючи обстріл, та прораховують шанси на виживання. Про тих, хто зник безвісті, вголос намагаються не говорити. “Дуже важко: разом їли, один біля одного спали, пили чай, жартували, були поруч, а тут їх немає…”

Точні втрати у найкровопролитнішій битві за Донбас – “іловайському котлі” – до цього часу невідомі. Називають від кількох сотень до тисячі полеглих українських вояків. Що насправді сталося з кадровими військовими, міліцейськими спецпризначенцями та добровольчими батальйонами, покаже час і, можливо, слідство.

“Багатьох помилок припустилося і наше командування, і вище керівництво “, – в один голос кажуть спецпризначенці Петро і Андрій. Та попри пройдені випробування, вони знову готові жертвувати своїми життями. І ще вони певні, що вдасться змінити закостенілу систему МВС. Такі люди можуть стати рушієм довгоочікуваної правоохоронної  реформи.

До речі, Роман Козак, один і поки що єдиний з тих 33-х бійців батальйону, які пройшли сім кіл «іловайського пекла», знову у його складі  вирушив у зону АТО.