andruhovych

Чудова і правильна справа, подумалося мені, але інформації могло бути й побільше. Наприклад, цілком непогано було б опублікувати прізвища, імена та по батькові впроваджуваних агентів з повним переліком їхніх позивних, номерами телефонів, адресами проживання родин тощо. Фотографії також не завадили б. Але якщо говорити серйозно, то навіщо? Навіщо поширювати в медіях інформацію, яка насправді мусила б циркулювати лише серед посвячених і під грифом “цілком таємно”?

Що це за такі крайні і, можна сказати, якісь ледь не хворобливі прояви гласності та прозорості? Вона, прозорість, є абсолютно обов’язковою в нормальні мирні часи. Однак під час бойових дій вона ніяк не може бути визначальною, бо нею ж залюбки скористається ворог. Особливо ж оцей. Навіщо йому допомагати аж таким добросовісним інформуванням?

Наші відважні журналісти у бронежилетах та бойових шоломах пишуть проникливі репортажі із зони АТО. Але чи обов’язково завжди і всюди доносити в них до загального відома зокрема й дані про точні місця дислокації або плановані пересування наших бійців? Як і, наприклад, про те, що в такого-то батальйону от-от закінчаться боєзапаси, а в такому-то й досі воюють без броників?

Так, це жахливі недоліки керування, так, ці проблеми необхідно якось терміново долати. Але хіба словосполучення “воєнна таємниця” з якогось дива втратило актуальність? Чи обов’язково інформувати горезвісного терорюгу-реконструктора, що сотня висланих на Донбас голандських констеблів – то насправді підрозділ командос, яким поставлено завдання його, терорюгу, знайти і як максимум узяти, а як мінімум знищити? Чи обов’язково ділитися такими оптимістичними припущеннями у соціальних мережах? Терорюга-реконструктор, звісно ж, від таких новин закопається ще глибше або навіть і дремене, причому настільки далеко, що, говорячи його ж мовою, “ищи свищи” тоді.

Я чудово все розумію: ми хвилюємося та переймаємося. Ми – а як могло бути інакше? – живемо цим воєнним випробуванням. Зокрема й ті з нас, які безпосередньо не воюють. Тому військова лексика владно увійшла в нашу щоденність. У своїх розмовах та мережевих дописах ми з, як нам здається, знанням справи оперуємо назвами спецбатальйонів, номерами аеромобільних бригад, моделями ракетних комплексів і бронетранспортерів.

Ми обговорюємо тактичні тонкощі бойових операцій і креслимо на інтерактивних мапах напрямки для вирішальних ударів. Тим часом вони (я про супротивника) аналізують і виловлюють. Уявляєте, скільки їх сидить на цьому, так би мовити, інформаційному потоці? Які чутливі сіті вони позакидали в цей океан? Яких пасток понаставляли у цих джунглях? Якщо самих лише тролів-коментаторів та інших аматорів-хакерів у них тисячі, причому по різних країнах світу, то що вже казати про вищі виконавські ступені? Що-що, а шпигунська й розвідувальна діяльність – це їхнє. Їхня плоть, їхня кров. Їхній президент, який, до речі, все це й затіяв. Якби нам протистояла всього тільки гопувата й напівписьменна шпана, то було б ще півбіди. Але нам протистоять ефесбе і гру, і всі століття російської охранки з її надзвичайними відділами, комісіями й комітетами.

Не варто мимоволі допомагати їм своїм дилетантизмом. Ні, я зовсім не за те, щоб ми злякались усвідомленням цієї чортової мегамашини і приречено замовкли. У радянські часи гебісти так само вважали себе всемогутніми і всезнаючими, нарцисично пишалися тим, що саме вони і найрозумніші, й найталановитіші, і в усіх галузях компетентні – словом, такий собі цвіт суспільства, його таємна еліта.

І що, допомогло воно їм? Насправді, як і всяке зло, вони були передусім банальні. Банально освічені, банально кар’єристичні, банально ерудовані. Теперішні ж їхні наступники навіть і до того рівня банальності не дотягують. Найочевидніше свідчення їхньої назагал провальної діяльності – те, як цілі, поставлені їхнім президентом-полковником, уперто обертаються своєю протилежністю.

Що не “влучання”, то ганебний промах. Просто саботаж якийсь! І я знаю чому: попри всю цю гіпертрофовану шпигунську й розвідувальну метушню, вони за великим рахунком так нічого про нас і не дізналися. В їхній системі уявлень просто немає місця для людської солідарності та самопожертви.

Слухати масово телефони чи запускати в інтернет дезу або віруси – так, це їм вдається і ще довго вдаватиметься. Але спробуймо й тут їх обмежити. Не балакаймо зайвого – йдеться ж усе-таки про життя наших захисників. Про кожне окремо взяте життя, ціни якому немає.