news-image: Тарас Прохасько: Допомагаючи біженцям, не сподівайтеся на їхню любов
  До переселенців зі сходу ставлення є доволі не однозначним: звинувачує їх у війні, що триває на Донбасі, хтось намагається допомогти. Водночас самі переселенці не завжди вдячні за допомогу і не завжди розуміють, якими зусиллями вони її отримують.

«Вголос» розпитав відомого письменника, члена наглядової ради ГО «Європейська Галицька асамблея» Тараса Прохаська про його ставлення до переселенців і про те, як в майбутньому переміщення східняків може вплинути на українську державність.

Тарасе, чому ви перейнялися проблемами біженців?

Це питання важливе для обговорення і осмислення. Мене завжди цікавили проблеми співіснування Сходу і Заходу в одній країні. Тепер ми маємо ще один його вияв, який потрібно вивчати, обдумувати і будувати стратегію з цього приводу.

Я цікавлюся цим питанням особисто. У своєму приватному житті зустрічався і з людьми, які приїхали до нас як переселенці, і з людьми, які займаються організацією їхнього побуту і життя.

Я знаю, що наслідками кожної війна є не так втрати людей і майна, а масштабні переміщення людей.

Зрозуміло, що ця проблема буде проявлятися ще довго. І я знаю, що не слід сподіватися на те, що коли ми допомагаємо і даємо щоденний хліб та прихисток людині, то ми не повинні сподіватися на велику любов чи повагу за те, що вони (переселенці – «Вголос») тут пересиділи. Повірте вони можуть полюбити нас за певні речі, а можуть і не полюбити. Ми повинні зрозуміти, що якщо ми взялися комусь допомагати, то маємо робити це тільки через те, що ми насправді хочемо допомогти, а не через те, що ми хочемо купити чиюсь любов чи прорекламувати велич Галичини. Ми не повинні сподіватися, що люди, які користуються нашою допомогою, зобов’язані нас полюбити.

З якими проблемами, на ваш погляд, найбільше стикаються переселенці? 

Проблема в тому, що вони позбавлені свого місця і перебувають у стані стресу. Ці люди сьогодні перебувають на голому і порожньому місці. Багато з них втратили своє майно, а навіть якщо і не втратили, то картина їхнього світу дуже змінилася і тому багато хто з них не може адекватно і спокійно говорити про себе і про свої проблеми. Люди є відірвані від свого світу. І всі ці стресові переживання є дуже часто сильнішими від здатності реально оцінити, що з ними відбувається.

Чоловіків-переселенців часто називають втікачами і звинувачують у ситуації, яка склалася на сході: вони втікають зі зони АТО, аби не воювати, а натомість наші чоловіки йдуть на фронт…

Я вважаю, що коли навіть хтось і втікає з фронту, то хапати і кидати їх назад немає потреби. Насправді чоловіки втікають (з фронту – «Вголос») від обох сторін.

Вони безперечно винні перед українською державою через свою втечу, але вони так само підпадають під мобілізацію так званої Донецької народної республіки. Тому, якщо ці чоловіки тут, то, з одного боку, це погано, бо вони не в українській армії, але добре, бо вони не зі зброєю в руках проти неї.

Чи відіб’ється тема війни в Україні і тема біженців у вашій творчості?

Я в принципі не планую писати про Майдан чи про революцію, чи про переселенців. Я не писатиму якийсь спеціальний твір, присвячений цим темам.

Але зрозуміло, що всі: ті, хто пишуть і ті, хто читають; ті, хто не пишуть і ті, хто не читають, – ми всі стаємо в дуже прискореному темпі іншими, аніж були. Довкола відбувається багато подій, які фактично змінюють нас, змінюють наше ставлення до світу і до себе. Тому хто б що не писав, хто б що не малював і не творив, на цьому буде знак і революції, і війни. І звичайно, воно все буде певним чином проявлятися і зрозуміло, що людина, яка пише, не зможе обминути цю тему.

Тарасе, як ви вважаєте, у що може вилитися в майбутньому переселення людей?

Я впевнений  у тому, що будь-яку серйозну річ не можна зводити до одноманітної відповіді. Насправді в нашій країні переселенці – це не в’язні концтабору, які позбавлені своєї особистості, і яких возять-перевозять і вирішують, що з ними робити. У нас все ж таки доволі вільна країна і переселенці є різні.

Є люди, які втікали з-під обстрілів, люди, які рятували своє життя, є люди, які не змогли там жити через психологічний дискомфорт, люди, яких звідти витиснули через інші погляди – життєві чи політичні. Є люди, які їхали будь-куди, бо мали таку можливість. Вони є забезпеченими і вільними  і не прив’язаними до певного способу життя.

З боку переселенців є і невдячність, і вимоги до нас. Вони думають, що ми їх маємо приймати по-іншому, якось завзятіше. А є люди, які просто вдячні за те, що вони мають куди прихилитися, і що вони живі і діти їхні з ними. Є люди, які готові тут залишатися. Натомість є люди, які пересиджують тут з вірою і надією про повернення додому. Є такі, які бачать переваги життя (тут – «Вголос»), є такі, які готові приймати тутешні обставини, культуру, мову. А водночас є і переповненні агресією і ворожнечею, котрі хочуть робити все по-своєму.

Тобто, повторю, люди є різні і наслідки від цього будуть також дуже різними. Може бути і інтеграція, і спротив. А тому, думаючи про майбутнє, про стратегію, важливо помогти тим, кому ми можемо помогти.

І відходячи від теми переселенців: ви є членом наглядової ради громадського об’єднання «Європейська Галицька асамблея». Чим ви там займаєтеся і чому вирішили вступити в цю організацію?

Ця організація доволі молода. Її мета – це створення громадянського суспільства і місцевого самоврядування у Галичині. Чому у Галичині? З двох причин. Я вважаю, що Галичина, як і інші регіони України, має свої особливості. Також я переконаний в тому, що єдності українського народу тут немає. Мова йде не про український патріотизм, а про регіональні особливості.

Я вважаю, що Галичина не є кращою від Волині чи Півночі, Закарпаття чи ще якогось регіону, але вона не є гіршою, і мені здалося цінним на благо всієї України і на благо кожної людини не проминати цей рівень регіональної організації.

З’ясувалося, що коли з Києва дбають про Львівщину, то загалом зробити це неможливо. Натомість тільки реальне громадянське суспільство, реальна влада на місцях може бути корисною людям, які там живуть, а, відповідно, може і збагатити цілу палітру держави. Такі переконання привели мене до «Європейської Галицької асамблеї».

До речі, організація тільки починає працювати і наразі йдеться про кілька проектів у  кількох галицьких містечках, пов’язаних з місцевими громадами. Дуже важливим є створення мережі людей, які розуміють, що будучи українцем, також варто бути галичанином.

Розмовляла Ольга Куровець, «Вголос»