Крайній справа – Віталій Мерінов

 

 Він розповів у інтерв’ю  про свою «подорож» та поділився планами на майбутнє.

 

Як сталося так, що ти поїхав у зону АТО? Чи маєш відповідну військову підготовку?

Я вже три роки несу службу у Національній гвардії України, у внутрішніх військах. Так як я спортсмен, то я виступаю з свою військову частину у змаганнях.

Тільки коли все ще починалося на Сході, то я пам’ятаю, що переглядав з товаришами фільм у кінотеатрі і мені зателефонував командир роти і запитав: «Ми їдемо на Схід. Ти з нами?».

В четвертій годині ранку я прийшов у свою військову частину. Тоді ми їхали з бронежилетами, які не захищали від куль автоматів, вони від сильного удару ножем пробивалися. Нас завезли під Київ, в місто Ірпінь на базу. Ми сиділи там у резерві на випадок вторгнення російських військ або посиленого наступу терористів. Оскільки тоді події розвивалися повільно, ми через тиждень часу поїхали додому.

Та вже згодом аналізуючи ситуацію в країні я прийняв рішення знову їхати на Схід для того, щоб війна не дійшла до нас. Як подзвонив до командира частини, сказав, що хочу їхати. Єдиним, про що він одразу мене попередив, було те, що я не зможу вернутися додому тоді, коли мені захочеться.

Солдати з нашої частини ще 15 днів до мене поїхали на Схід, тому я ще з одним товаришем сіли на поїзд, прибули у Харків у штаб АТО, звідти ми вирушили у місто Сіверськ, Донецької області, 20 кілометрів від Лисичанська.

 

Чи з був ти забезпечені усім необхідним військовим спорядженням?

Бронежилети, каски та зброю нам надали у частині. Що ж стосується форми, взуття, додаткового обладнання, то кожен шукав це у міру своїх можливостей. Значну підтримку ми отримали від Олександра Шевченка, зокрема він допоміг нам закупити амуніцію.

 

Які бойові завдання виконували ви і ваша частина?

Нашим завданням була оборона міста та утримання блокпостів, перевірка громадян, їх автомобілів. Ми повинні були не допустити повернення терористів на визволені території. Їздив на затримання підозрюваних у тероризмі.

 

Які були враження у перші дні після приїзду на Схід?

В нас було більш-менш спокійно, але у перші ночі було надзвичайно тривожно, бо ті постріли з БТРів та Градів, які звучали неподалік, дуже насторожували, але з часом вже на це не зверталося уваги.

 

В яких умовах довелося жити?

Умови «польові». По різному було. Зокрема, ми проживали у гаражах, біля водоканалу. У день в нас було дуже жарко, а в ночі, під кінець серпня, вночі ми виходили на чергування у трьох парах штанів. Ми цілодобово змінювали один одного, у день працювали по три години, потім відпочивали і знову виходили, а в ночі по чотири години.

У нас проблем з продовольством не було, адже ми знаходилися у відносно спокійній точці, так що міг доїхати і гуманітарний вантаж, чого не можна сказати про точки на передовій, у них там дійсно є проблеми з постачанням.

 

Чи не було проблем із місцевим населенням? Як люди реагували на Вашу присутність?

Люди, яких ми зупиняли по різному реагували. Було дуже багато таких, які були незадоволені тим, що українські війська прийшли на «їх територію», як вони казали.

Також запам’ятався випадок, коли до нас поїхав кремезний чоловік років сорока і зі словами «хлопці, хлопці, що в країні робиться», – розплакався. Були і випадки, коли люди приїжджали і давали кавуни, печиво, воду…

Якщо б ми із Західної України частіше їздили на Схід, розмовляли із за зомбованим Росією населенням, запрошували їх у гості, показали, що у нас немає фашистів, то можливо і цієї війни б не було. Коли ми стояли на постах, до нас приходили люди і під час спілкування переходили з російської на українську мову. Там на машинах та будинках почали з’являтися українські прапори. Сьогодні люди там побачили, ким є Росія, вони почали реально любити Україну. Я впевнений, що коли закінчиться війна на Сході, то Україна стане єдиною.

Хочу сказати, що у місті, де ми стояли, було дві церкви: православна і греко-католицька. Так, священик із православної спочатку підтримував і возив допомогу сепаратистам, а потім перейшов на нашу сторону. Священик з греко-католицької церкви не рідко приїжджав до нас, після розмов з ним і справді ставало на душі спокійніше. На Сході є теж люди, які не зраджують Україні і хочуть були неподільною державою.

 

Що солдати кажуть про вище командування? Чи не втрачають віру у перемогу?

Як говорив командир батальйону Дніпро-1, «я би порадив всім українським командирам застрелитися». Дуже багато хлопців гинуть через безвідповідальність вищого командування. Яскравий приклад – Іловайський котел. Хлопцям так і не надали обіцяної підтримки. Не зрозуміло чому на складах стоять БТРи та інша важка техніка, а солдати не мають нормальної технічної підтримки. Як можна йти проти російських танків з автоматом і кількома гранатами? Кажуть, що у Харкові на складі стоїть близько двох тисяч БТРів. Чому їх не задіяти? Можливо Схід вже просто злили? Але чому тоді там мають гинути наші хлопці?…

Разом з тим, такого рівня патріотизму я за свої 23 роки ще не бачив. Хлопці борються до останнього.

 

Яка твоя позиція стосовно бійців батальйону Прикарпаття? Вони герої чи дезертири?

Хлопці були добровольцями, вони мали їхати в тил і тримати блок-пости. Вони не є спеціально підготовленими військовими чи бійцями збройних сил. Натомість їх закинули на передову, де постійно ведуться бойові дії та артобстріл. Те, що хлопці приїхали сюди живими – це дійсно щастя. Вони побували в пеклі. Я впевнений, що якщо б хлопцям дали підтримку бронетехнікою, то вони б не повернулися в Івано-Франківськ. Як можна з голими роками воювати? Всі знають з історії про селянські бунти, коли люди повставали і через те, що у них були тільки вила – вони програвали. Так само і з нашою армією, вище командування хоче, щоб з автоматами у третьому тисячолітті можна було здобути перемогу над танками… Якщо хлопці повернуться у зону АТО – вони герої.

 

Чи готовий ти повернутися у зону АТО?

Я перебував на Сході 31 день. Зараз загін приїхав на відпочинок після якого знову повернеться на Схід. Якщо буде необхідність, то звичайно що я повернуся у зону АТО і буду воювати за свою країну.

 

Чим займаєшся після повернення зі Сходу?

Як так як і раніше працюю тренером у своєму залі, готуюся до чемпіонату світу з кікбоксингу, який пройде в Італії. Що ж стосується громадської роботи, то28 вересня ми будемо святкувати річницю створення ГО «Спільними зусиллями» і будемо втілювати проекти, які допоможуть виховати здорову та патріотичну молодь.

 

Кажуть, що в Україні буде лад тільки тоді, коли до влади прийдуть люди, що воювали на Сході? Багато хто з бійців планує брати участь у парламентських виборах? У тебе немає такого бажання?

Дуже багато людей кажуть, щоб я йшов на вибори. Але для мене це сьогодні не є пріоритетом. Я розумію, що сьогодні я не здобуду перемогу. Я буду бататуватися тоді, коли буду впевнений на 100 %, що виграю. Крім того, я не готовий і з фінансової сторони для до боротьби, адже треба дати заставу. Я не бачу необхідності брати участь у виборах для піару, краще на 16 тисяч закупити спортивний інвентар для школи.

Зараз є люди, які мають рейтинги і достойні сьогодні йти у Верховну Раду. Я зокрема підтримую Олександра Шевченка, який допомагає молодим людям та робить багато добрих справ, при чому щиро, а не заради піару. До речі, він зараз створює «Центр військової підготовки та інформації», який буде займатися як підтримкою наших військових на Сході та їх сімей, так і військовою підготовкою молоді, медичною підготовкою дівчат, буде програма навчанню партизанському рухові. І мені поступила пропозиція щодо роботи в цьому проекті – звичайно я з радістю віддам себе цій роботі.

Але, щодо виборів. Не виключаю, що буду балотуватися на найближчих виборах до Івано-Франківської міської ради.

Зараз я з однодумцями на стадії формування своєї команди, яка готова буде ввійти у міську раду, щоб змінювати наше місто на краще. Крім того, я не готовий і з фінансової сторони для до боротьби, адже треба дати заставу. Я не бачу необхідності брати участь у виборах для піару, краще на 16 тисяч закупити спортивний інвентар для школи.