Їх робота, можливо, й непомітна пересічним громадянам, однак надзвичайно важлива для наших бійців на сході України, які часто залишаються без елементарного — засобів гігієни, теплих речей, медикаментів. Одним із таких промінчиків надії для військових і їхніх родин стала громадська ініціатива підприємців Івано-Франківська «Свій за свого», які щодня намагаються подарувати сім’ям бійців надію і допомогти чим можуть. Координатор ініціативи Лідія Анушкевичус — працелюбна, наполеглива жінка — знайшла час у насиченому дні волонтера, щоб розповісти «Галичині» про роботу «Свій за свого».

 

— Як зародилася ідея «Свій за свого»? і як вийшло, що ви очолили роботу цієї громадської ініціативи?

— Ще взимку, після подій на Майдані, я собі сказала: зроблю все залежне від мене, аби мій онук ніколи не одягав бронежилет. Маю час, можливості, величезне бажання працювати як волонтер, щоб допомагати хлопцям на сході.
У нас цілковито демократична громадська ініціатива. Я не так очолюю «Свій за свого», як є відповідальною за виконану роботу, зважаючи на свій характер. Люди, які мене оточують, не мають можливості весь свій час займатись громадською роботою. А я можу собі це дозволити, адже маю налагоджений бізнес.

— Якими на сьогодні є результати роботи? Скільком  людям допомогли?

— Наша робота — тривала в часі. За три місяці допомагали різним батальйонам, ротам, окремим бійцям. Це здебільшого наші земляки з Івано-Франківська й області: 5-й батальйон територіальної оборони, 4-й батальйон Нацгвардії, внутрішні війська, льотчики, вертолітна бригада, рота охорони аеропорту, «Беркут», «Альфа», «Грифон», прикордонники, 128-ма бригада… Можна довго перелічувати. За цим переліком — реальні люди, які телефонують, приходять, просять, що треба терміново. І так щодня.
Починали свою роботу зі збору простих господарських речей, які були потрібні 5-му батальйонові територіальної оборони. Тепер основний напрям роботи — це військова медицина й амуніція. Ми працюємо дуже гнучко. Уже похолодало, отже, займаємось теплими речами. Ще вкрай потрібні машини, щоб наші хлопці були більш мобільні. Одну машину вже відправили, її оплатив Сергій Селюков із друзями. Запакували її необхідним разом із волонтерами благодійного фонду «Підтримай армію України» — вони дали продукти, каримати, побутову хімію, а ми — теплі речі, форму, амуніцію. Укомплектували ту машину тепловізором, який придбали працівники профспілок НДі «Укрнафта». Другий автомобіль уже купуємо самі. Складно, бо велика сума. Завдаток дали — машину привезли. Збираємо заодно допомогу, щоб відправити хлопцям не порожнє авто….

— Як вдалося налагодити співпрацю з Чикаго та Філадельфією, звідки вам регулярно надсилають передачі з необхідним для українських військових?

— Це завдяки Лесі Воробканич. Вона має добрий досвід роботи з США по бізнесу. Крім того, має родину і друзів за кордоном. А я маю добрих помічників — пані Лесю з Канади і пані Зоряну з Норвегії, з якими познайомилася влітку. Помагають також пані Христя Соневицька з Вашингтона, це вже наші напрацьовані зв’язки ГО «Івано-Франківськ — Арлінгтон», родина Литвинів з Чикаго та багато інших. До цього часу для мене є загадкою, як знайшли мене хлопці з ГО «Вільне українське козацтво» зі США, — надіслали величезну паку медикаментів вагою 50 кг.

— Як обираєте тих, кому потрібно допомогти? Люди самі до вас звертаються?

— Не ми обираємо, нас обирають. Звідки беруть наші телефони, не питаємо. Зазвичай ланцюжок простий: допомогли одній людині, вона розповіла іншим. Не відмовляємо нікому, але працюємо в розумних рамках. Що зробити не можемо, за те просто не беремось. Дуже багато допомагаємо батькам, які везуть необхідне своїм дітям, відправленим на схід. Це окрема тема: мама, тато і дружина солдата. Зазвичай до нас звертаються небагаті люди, тому просто роздаємо, що маємо, а чого нема — докуповуємо в магазинах. Тому нам постійно потрібні гроші.

— Розкажіть про людський чи то пак людяний бік допомоги: відчуття, емоції…

— Дуже непросто всіх заспокоювати. Люди приходять стривожені, пригнічені. Я ніколи не дозволяю собі рюмсати. Навпаки, стараюсь все робити з усмішкою. Приємно, коли люди йдуть від нас спокійнішими. Найголовніше, щоб батьки солдатів не почувалися бідними прохачами. Я розумію, що не вони нам щось винні, а навпаки: їхні діти на війну йдуть, а ми — тут. Допомога — це найменше, що ми можемо для них зробити. Те саме з бійцями: ми їх підтримуємо, як можемо. Купуємо хороші речі. Чоловіки — вони ж як діти. Радіють гарним ліхтарикам, окулярам. Це треба бачити…

— Хто допомагає вам у цій нелегкій справі? Які проблеми виникають?

— Ми працюємо дружною командою. Останнім часом проводимо багато різних акцій і самі заробляємо наші нелегкі волонтерські гроші. Фактично щотижня — патріотичний розпродаж, мистецька акція, аукціон, баскетбольний турнір і т. д. Це важкі волонтерські гроші і багато роботи, але так ми ні в кого не просимо. З вдячністю приймаємо допомогу від людей, які потребують робити щось добре. Наприклад, Роман Німий з Бурштина — 85-річний чоловік, який своє життя присвятив боротьбі за вільну Україну, — зі своїх заощаджень надав 10 тисяч гривень на допомогу бійцям місяць тому і буквально минулого тижня додав ще
10 тисяч! За ці гроші ми оплатили бронежилет для бійця родом з Галицького району й амуніцію для хлопців. Другі 10 тисяч пішли на оплату автомобіля, який готуємо для відправлення в зону АТО. Я дякую Богу за те, що в такий важкий для країни час дав мені можливість пізнати багатьох надзвичайно цікавих і жертовних людей. Разом ми вносимо і свою часточку в перемогу.
Хочу через газету «Галичина» звернутись до людей, які мають бажання допомагати, але не знають в який спосіб, із закликом: не сидіть плачучи біля телевізора, поофіруйте частинку свого часу на допомогу війську! Волонтерських організацій багато. Знайдіть ту, якій довіряєте, і допомагайте! Нам надзвичайно потрібні як гроші, так і руки. Телефон гарячої лінії «Свій за свого» — 066-52-90-321. Телефонуйте!