news-image: Як Крим розколюватиме Україну по Дніпру

Головним питанням майбутніх внутрішньоукраїнських політичних баталій стане – чи потрібно нам і далі боротися за повернення Криму і чи не краще змиритися з втратою назавжди

Раніше головним «питанням розколу» було мовне питання, яке власне нікуди й не подінеться, і на ньому спекулюватимуть стільки, скільки це буде можливо. Але це питання вже втратило свою гостроту. За 10 років «мовної війни» жодних змін в повсякденному житті пересічних громадян так і не відбулося. До того ж і Майдан, де під кулі «Беркуту» пліч-опліч йшли українсько- та російськомовні українці, значно знівелював мовний конфлікт, який і до того існував переважно в головах політиків.

Проте, після анексії Криму українська «п’ята колона» в особі регіоналів, нових миротворців на кшталт Новинського, Ахметвоа, Колесникова отримала нове підґрунтя для розколу суспільства. Імовірно, що саме ставлення до анексії Криму стане лакмусовим папірцем, що визначатиме місце політиків в суспільному житті.

Початок цьому процесу уже поклав колишній президент Леонід Кучма. З позицій патріарха української політики колишній авторитарний лідер безапеляційно заявив, що Крим втрачений назавжди і повернути його буде нереально. «Крим ми вже втратили, і я вважаю, що повернути його вже нереально, адже Росія пішла ва-банк. Для неї назад дороги немає. Вона Крим уже ніколи не віддасть», – заявив екс-президент.

Варто очікувати, що те саме, але іншими словами, повторюватимуть у майбутньому усі проросійські політики. Їхня логіка буде простою – Крим втрачено назавжди, шансів повернути його немає, тому не потрібно взагалі підіймати це питання, не витрачати сили і ресурси на повернення втраченої території, натомість сконцентруватися на нагальних проблемах соціального забезпечення населення, своєчасного виплат пенсій зарплат, тощо… Деякі, найбільш проросійські політики навіть пропонуватимуть офіційно визнати анексію, отримавши взамін реанімацію братніх стосунків з Росією, «на які Україна приречена столітніми культурними та економічними зв’язками».

Помірковані націонал-демократи, зі свого боку, наполягатимуть на продовженні боротьби за Крим, перш за все дипломатичної, можливо економічної. Радикальні націонал-демократи вимагатимуть навіть справжньої “реконкісти”, але очевидно, що такі політики будуть в явній меншості. Власне, один з «радикальних» кандидатів в президенти Олег Ляшко активно використовував обіцянку «повернути Крим» у своїй рекламній кампанії, не без допомоги якої отримав 8% голосів українців і перехідний вимпел «третьої сили».

Звісно, серед «націоналістів» знайдуться і ті, хто в питанні Криму повністю підтримає позицію російськоорієнтованих. Ці стверджуватимуть, що Крим буцім-то все одно не наш, населення там в переважній більшості нелояльне. Навіщо ж тоді витрачати сили на повернення втраченої території, якщо разом з нею повернеться лише зайвий клопіт та головний біль. Власне, і зараз вже нерідкими є думки «патріотів», що втрата Криму пішла Україні лише на користь і це є нашою «платнею» за незалежність від Росії. Також подейкують, що можна і Донбас віддати, бо без «донецького бидла житиметься краще».

Також варто зазначити, в світі непоодинокі випадки, коли питання втрачених територій стає головним як у внутитрішньо- так і у зовнішньополітичному житті країн. Згадаймо хоча б Китай і Тайвань, Нагорний Карабах і Азербайджан, Абхазію, Південну Осетію та Грузію, тощо. Тепер до цієї компанії приєдналася і Україна.