news-image: Проблема, котра вже є
 Історія перша. Кабінет в дитячій поліклініці, оглядають дівчинку (підозра на пневмонію). Тут розчахуються двері й до кабінету ввалюється розчервоніла дама. Схоже кричати вона почала ще в коридорі: «Что ето такоє?! Сколько можно ждать?! Ми беженци, ми імєєм право! Ми із-за вашего Майдана всьо патєрялі! Ви нам далжни!».

Її ввічливо виставляють за двері. І все б якось можна проігнорувати, але вся штука в тому, що в цьому кабінеті медичною сестрою працює бабуся Героя Небесної Сотні Романа Гурика. Уявіть, як їй це все чути. А доводиться. Мало не щодня. Переселенці нахабні, малокультурні, з претензіями на вищість. Безпідставними, зазначу.

Історія друга. В палаті лежить боєть АТО, котрий сорок днів перебував в полоні у терористів. Лежить, намагається заснути, але страшні спогади заважають. І раптом чує розмову. Двоє переселенців з Донецької області розмовляють по телефону, по черзі передаючи апарат один одному.

Те, що вони саме з Донецької області, виясняється в ході розмови, бо саме на малу батьківщину телефонують «хворі». Загальний лейтмотив розмови зводиться до наступного «да ви би знали какие еті бандери лахі… тут тьолкі на уліцах ходят все в золотє і с такімі крутимі мабіламі… прієзжай сюда, тут можна нє хіло подняться…».

Все це, звичайно ж, супроводжується матюками і промовляється досить голосно. А чого кремпуватися, коли навколо лохи.

Крім нашого бійця розмову чують ще кілька пацієнтів лікарні. Всі разом (з бійцем включно) вони йдуть до головного лікаря, той телефонує до відповідних органів. Відповідні органи реагують на диво швидко і вже через певний час донецьких під білі рученьки виводять з палати (бо не такі вони вже й хворі) та переправляють куди слід.

Я не хочу тут валити всіх переселенців  в одну купу. Бо є серед них і порядні люди. Такі історії в мене також є. І я вибачаюсь за цю статтю перед ними, якщо мимоволі їх образив. Але я не про них. Бо тон задають не вони. І скільки порядних, а скільки тих, хто приїхав розводити лохів серед цих 2220-ти, невідомо.

Це проблема і якщо за неї не взятися вже, то з кожним днем вона ставатиме все вагомішою. І ріст злочинності буде невід’ємною складовою цієї проблеми.

Зазначу також, що не всі біженці туляться по гуртожитках і живуть за рахунок благодійної допомоги. Деякі їздять на дорогих авто й купують у нас нерухомість. І не лише квартири, але й цілі будинки, вартістю в кілька сот тисяч гривень.

Можна б почати хоча б з того, щоб перевірити походження цих грошей. Інших варто б ретельніше перевіряти на стосунок до криміналу, що звичайно нелегко в умовах, коли архіви донецької та луганської областей не доступні в повній мірі. Але потрібно грати на випередження, бо згодом буде пізно.

Що робити з хамами? Ну, цих ми й самі поставимо на місце.

Володимир МУЛИК, Анонс-контракт