Командири батальйонів “Артемівськ” Костянтина Матейченко і “Дніпро-1” Юрій Береза ​​на з’їзді партії “Народний фронт”. 26 і 10 номера у виборчому списку відповідно.

1. На початку ми маємо зрозуміти, навіщо ми переобираємо цей парламент.

По-перше, тому, що там сидять люди, які себе дискредитували: корупцією, кнопкодавством, голосуванням за драконівські закони 16 січня. У багатьох із них кров на руках, переважна більшість решти — завзяті брехуни та політичні пристосуванці (“тушки”).

По-друге, нам потрібен уряд реформ, інакше країна вже не виживе. Цей парламент спромігся призначити уряд національного порятунку, що не дав країні розвалитися на шматки протягом останніх півроку. Але на уряд реформ цей парламент не здатний. Головне — він не здатний припинити корупцію, бо це невіддільна частина їхнього способу життя.

Наше завдання — привести в парламент тих людей, які призначать уряд реформ, які прийматимуть реформаторські закони.

Значить, у новому парламенті нам потрібні нові люди — чесні, незаплямовані злочинами і корупцією.

2. Нам би дуже хотілося, щоб виборче законодавство було змінене.

Щоб були відкриті списки, аби люди знали, за кого голосують, а партії не продавали місця олігархам. Щоб були відкриті партійні фінанси.

Щоб був знижений прохідний бар’єр та дозволені блоки, аби нові сили могли пройти в парламент.

Щоб система була повністю пропорційною, а мажоритарна скасована, аби обмежити вплив адмінресурсу та місцевих баронів.

Але ми могли вимагати цього лише від старого парламенту, тобто від людей, для яких непрозора стара система вигідна. Ніхто не хоче рубати гілку, на якій сидить. Очікування були марними. Ці люди не тягнуть на “політичних камікадзе”, що змінили би країну всупереч особистим інтересам. Виборче законодавство залишилося старим.

(Зазначимо в дужках, що громадянське суспільство не використало тоді всіх засобів тиску. Так що частина провини лежить на нас із вами.)

3. Отже, нам потрібні нові люди. Де ж їх узяти?

Де візьметься новий політичний клас, оті чесні, порядні, професійні та патріотичні люди, яким ми довіримо країну в найскладніший час її випробувань?

Україна тривалий час була країною із закритими соціальними ліфтами. Неможливо було потрапити в політику через “парадний вхід” — через нові політичні чи громадські сили, що відображали би соціальні зміни (власне, змін не було), через створені саме для виявлення нових яскравих лідерів мажоритарні округи тощо.

Натомість у парламенті опинялися охоронці, водії, адвокати та інші наближені до тіла та контрольовані представники старої еліти. Ця стара пострадянська еліта складалася у певних пропорціях із “бандитів” та “комсомольців”.

Протягом багатьох років у колах громадських організацій та ділових спільнот піти в політику означало “продатися”, “забруднитися”, перестати бути нормальною людиною. Власне, це було правдою, бо система перетравлює одинака дуже швидко. Без масових нових ліфтів навіть найщирішу людину очікувало незаздрісне буття “тушки”, бо якість солоних огірків визначається якістю розсолу.

Потрібна була нова соціальна реальність, яка запустить застряглі соціальні ліфти. Це Майдан і війна як його продовження.

(Автор вже писав, що Майдан є троїстою революцією = економічною за вільну, відкриту систему + політичною антиімперською, антиколоніальною + ментальною, тобто революцією цінностей. І з цієї точки зору Війна за незалежність є продовженням антиімперської, антиколоніальної революції — отже, невіддільною частиною революції, а не окремою подією, що є її наслідком.)

4. Довіряти можна лише публічним людям, про яких щось відомо, — принаймні, відома їхня точка зору на різні проблеми, а також вчинки, що доводять вірність принципам.

У країні із закритим входом до політики такі публічні люди можуть узятися лише з інших соціальних ліфтів: підприємництво, журналістика, творчість тощо. Майдан і Війна за незалежність створили ще два потужних ліфти: реформаторська і волонтерська громадянська активність та добровольчі військові формування.

Немає інших способів знайти нових людей, ніж шукати їх в будь-яких місцях, де принципи можуть втілюватися у вчинки на очах інших людей.

Чи є деінде нові люди, яким можна повірити?

Недовіра до нових людей призводить до перемоги старої системи. Київські вибори це довели однозначно. Виборець голосує за старі партійні бренди, наповнені старою чорною жовчю, і в підсумку Київрада наповнюється представниками “молодої команди Черновецького”.

5. Чи будуть хорошими парламентарями журналісти, комбати та громадські активісти?

Як фахівці-законодавці не всі вони, напевне, будуть сильні. Але точно сильніші за водіїв та охоронців олігархів.

Журналісти, що спеціалізуються на розслідуваннях та економіці, принаймні вміють якісно читати документи, а громадські активісти-реформатори мають досвід написання законів.

Але представлення інтересів народу у парламенті вимагає не лише юридичних знань. Перш за все воно вимагає наявності принципів та вміння їх дотримуватися. Зламати систему можна лише опором їй — опором, що врешті переходить у наступ. Люди, що довели вірність принципам своїми вчинками за цей рік, можуть розраховувати на нашу довіру. Адже для багатьох цей рік став трьома чи п’ятьма роками суб’єктивного часу.

І ще хочеться часом запитати: чи не є критика нових політиків з боку колег по колишній професії простою заздрістю? Врешті, найкраще запитання до критиків завжди одне й те саме: а що ви пропонуєте?

6. Чи не послаблюємо ми фронт, голосуючи за комбатів у парламенті?

Так, послаблюємо. Але згадаймо, що війна між новою і старою країнами – між Майданом та Гідрою, між Україною та УРСР – є вища за війну між Україною та Росією (щоб почитати про це детальніше, наберіть у Google “Семь уровней войны”).

Перемога нової країни над старою означатиме вірну перемогу у Війні за незалежність, навіть попри поразки в окремих боях. Натомість перемога старої країни означатиме поразку України як такої. Бо УРСР не здатна захиститися від СРСР, на це здатна лише Україна.

Чи не послаблюємо ми журналістику, голосуючи за журналістів у парламенті? Так, послаблюємо. Значить, на місце тих мають прийти інші. Бо перетворення країни важливіше, ніж розповідь про те, чому це сталося або не сталося.

Важлива особливість соціальних ліфтів полягає в тому, що вони піднімають одразу велику кількість людей. Щоб замістити тих, хто йде в парламент, на провідні журналістські позиції, на посади командирів батальйонів прийдуть нові люди.

7. Важливим підсумком цієї виборчої кампанії є об’єднання політичних сил.

Цього не сталося на київських виборах, результатом була поразка. На щастя, нові політики здатні припинити наступати на ті самі граблі, що вже само по собі є гарною ознакою змін.

Звичайно, хотілося би бачити об’єднання всіх постмайданівських політичних сил в одну колону, але навіть так вже непогано. Партії довели, що здатні відкритися для політичних союзників.

8. Тепер про наші завдання.

Перше наше завдання — відрізнити популізм і короткостроковий проект від чесної і щирої політики.

Популісти, порожні, як пляшки з-під кефіру, набирають у нас голоси на президентських і київських виборах. Вони не мають повторити цей результат у парламенті.

Друге наше завдання — не дати нового шансу тим, хто себе зганьбив у минулому. Ми маємо з’ясувати і поширити інформацію про кожного, за кого голосуватимемо: про брехню і корупцію, незаконні статки і порушення регламенту – “кнопкодавство”, відсутність на засіданнях і голосування за антинародні закони. Ми не маємо права дати їм ще один шанс ошукати нас.

Третє наше завдання — забезпечити прозорість і чесність виборів. Крадіжка голосів, підкуп виборців, порушення законодавства були навіть на виборах до Київради — і це у столиці, що пережила Майдан і перемогла.

Вибори визначатимуться не стільки готовністю політичної еліти, скільки нашою з вами готовністю до змін.

Лише наші внутрішні зміни викличуть зміни у політичному розкладі.

Це маємо зробити ми.

Своєю громадянською позицією.

Своїм рівнем свідомості.

Особистою участю в якості незалежних спостерігачів.

Своєю пояснювальною роботою серед друзів, рідних і знайомих.

Своєю волонтерською роботою у штабах демократичних сил і кандидатів.

Своєю зрілістю і стійкістю, недовірою до популізму та до політичних проектів олігархів і політтехнологів, за спиною яких часто промальовуються обриси зубців червоної кремлівської стіни.

Валерій Пекар, співзасновник громадянської платформи “Нова Країна”