news-image: Навіщо Путін зірвав перемир'я

 Керовані Росією сепаратисти зім’яли мирні потуги української влади в непривабливий клубок, коли провели в неділю свій варіант виборів.

Зміст повідомлення сепаратистів «для всесвіту» зрозумілий: Україна провела свої вибори — ми провели свої, наші шляхи не перетинаються. На Донбасі голоси рахують швидше, ніж в Україні, — бо в Україні було що рахувати, а на Донбасі вистачило тих, хто «рахує», — тож польові командири «ДНР» і «ЛНР» Олександр Захарченко й Ігор Плотницький вже почали виконувати свої обов’язки в межах якихось там посад. Саме вони, до речі, і підписали у Мінську відомий протокол.

Чи не єдиний пункт «мирного плану», який сяк-так вдалося втілити, — це звільнення полонених. Українська влада звітує, що з терористських казематів порятували понад тисячу бранців, хоча обмін «усіх на всіх» так і не відбувся. Сторони намагалися втілити ще один пункт взаємних зобов’язань — сформувати «буферну зону» й відвести важке озброєння від лінії фронту. На частині територій цей намір втілено, на декотрих ділянках вогонь не вщухав ані на день (наприклад, в аеропорту Донецька). За час перемир’я терористи також витіснили українських солдатів з кількох населених пунктів, знищили сумнозвісний «32-й блокпост». Загалом протягом останніх двох тижнів атаки терористів посилилися. Якщо раніше центр РНБО повідомляв про одного-двох убитих за добу, то наприкінці жовтня мартиролог почав поповнюватися п’ятьма–десятьма загиблими щоденно.

Росія впевнено готувалася до зриву «мирного плану». Протягом двох місяців, зокрема в останній тиждень, Москва насичувала Донбас військовою технікою, і навіть відрядила туди реґулярне військо. Як цією паузою скористалася Україна, яка, згідно з обіцянкою Порошенка, мала перегрупуватися, оновити озброєння, отримати військово-технічну підтримку Заходу, — питання відкрите. Відповідь на нього, здається, взнаємо хіба що емпіричним шляхом. Тобто воєнними діями, які тепер видаються неминучими.

«Zбруч» звернувся з проханням прокоментувати наслідки сепаратистських виборів і крах закону про «особливий статус» до директора військових програм Центру Разумкова Миколи Сунгуровського та колишнього професора Донецького національного університету, а тепер професора кафедри міжнародної політики Ужгородського національного університету Ігоря Тодорова.

 

Микола СУНГУРОВСЬКИЙ: УКРАЇНА МУСИТЬ ВОЮВАТИ

– Чому сепаратисти не погодилися на вибори 7 грудня? Почекали б один місяць — отримали би той самий результат, але з «сертифікатом» України…

– Це ще раз підтверджує думку, що планування операції проводиться не на Донбасі, а в Москві. Проведення виборів у грудні для Путіна — надто пізно. Йому вже зараз треба пробивати коридор у Крим, щоби забезпечити туди постачання потрібної продукції тощо. Продовження мирних переговорів за сценарієм, написаним у Києві, нікого не влаштовувало і не могло влаштувати. Саме через це обстріли не припинялися весь цей час. Путін намагається використати цю ситуацію та перевести її в гарячу фазу — почати (або зімітувати) наступ на Крим. І вже на нових умовах — не умовах «особливого» статусу для Донбасу, а ризику появи жертв під Маріуполем — планує посадити Порошенка за стіл переговорів, щоби змусити його прийняти вимоги Росії.

– Чи може йтися про політичні домовленості довкола «кримського коридору»? Грубо кажучи, Росія диктує: ми дали вам газ — ви безперешкодно пропускайте наші вантажі на півострів, без розмитнення та інших формальностей?

– Якби питання стояло таким чином, то цього, звичайно, можна було би досягти у переговорному процесі. Але Росії потрібен неконтрольований коридор, щоби вона могла постачати у Крим усе, що заманеться.

– Чому Росія взагалі прийняла «мирний план» у вересні, адже відразу могла піти в атаку й «прорублювати» коридор?

– Розумієте, ми самі себе переконали в необмеженій потужності Росії. Нема у Росії такої готовності — ініціювати та проводити моментальні дії. Путін завжди застосовує той набір сил, який йому потрібен у даний момент. Він міг поставити карту на наші вибори — провести в парламент своїх людей, дестабілізувати ситуацію в кількох населених пунктах. Йому також було потрібно провести перегрупування тих сил, які вже є на Донбасі. При цьому він не втратив обличчя перед Заходом, відмежувався від прямих звинувачень, що саме за участі Росії відбувається посилення цього угрупування. Є багато факторів. Наявність чи відсутність одного «пазлика» міняє всю картинку.

– Скасування закону про «особливий статус» — це безповоротний перехід від переговорів до воєнних дій?

– Найімовірніше, що так.

– Ви говорили два місяці тому, що «мирний план» не буде дієвим, але є потрібним для посилення обороноздатності України. Чи впоралася влада з цим завданням?

– Не можу відповісти, бо не маю інформації. Така інформація закрита: не знаємо, скільки створено нових батальйонів, яким чином вони реорганізовувалися, яку техніку туди постачали, яка міра боєготовності реґулярних частин. Ці дані закриті — і це правильно.

– Якою тепер буде роль ватажків, «обраних» на Донбасі 2 листопада?

– Вони, напевне, уявляють себе фюрерами на цій території. Думаю, з часом, якщо вони не проявлятимуть покори і не додержуватимуть рішення Кремля, їх «зачистять», замінять, переоберуть. Це зробить Путін.

– Вони й раніше були фюрерами. Навіщо їм статус «виборних посад»?

– Мета — леґалізація самопроголошених республік. Вони намагаються підвести під це юридичні рамки. Прагнуть засвідчити, що саме ці самопроголошені республіки є стороною конфлікту, не Росія — а «ЛНР» і «ДНР».                                                                                                                                   

Олександр Захарченко, майбутній «глава ДНР», іде голосувати на виборчу дільницю

– Порошенко говорив про можливість ухвалення нового закону про «особливий статус». Видається, що цього важко досягнути: у Верховній Раді минулого скликання був резерв голосів для таких рішень, зате новий парламент буде більш антагоністичним до Росії.

– Ситуація покаже. Річ у тім, що тих умов, про які говорив Порошенко, ще треба досягнути (за повідомленням прес-служби Президента, йдеться про «стійке припинення вогню, відведення військ від лінії зіткнення, чіткої демаркації лінії зіткнення, яка зафіксована 5 вересня у “мінському протоколі”, звільнення всіх заручників, в тому числі і тих, хто незаконно утримується на території Російської Федерації, а також за умов скасування незаконного виборчого фарсу від 2 листопада». — «Z»). У принципі, це означає, що Росія має вивести свої війська з реґіону. Але цього ще треба добитися.

Якщо Росія виведе війська, будемо дивитися — чи відновлювати дію старого закону, чи надавати новий статус. Моделей дуже багато. Такий закон мав би передбачати не особливі повноваження цих самопроголошених республік, а особливі повноваження органів центральної влади на цій території. Можна запропонувати не «особливий статус», а «особливий стабілізаційний статус» — надання допомоги, відновлення інфраструктури, запуск бізнес-проектів. Ось чого потребує Донбас, особливо ті території, котрі поступово переходитимуть під контроль української влади. Без цього жодний «статус» нічого не дасть. «Статус» треба забезпечувати. Якщо територія не контролюється державою — про це нема мови.

– Україна мусить воювати?

– Я думаю, так. Чому? Адже цілі Путіна не завершуються Донбасом. Мета Путіна — взяти під контроль Україну і не дати їй відійти у Євросоюз. Тому як тільки Україна погодиться віддати Донбас, ці території стануть плацдармом для розширення впливу на сусідні реґіони. Де ми будемо готові зупинитися: Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ? А за Одесу будемо воювати? Так і до Києва відступимо.

Ігор ТОДОРОВ: І УКРАЇНА, І ЗАХІД Є ЛИШЕ УЧАСНИКАМИ У ГРІ ПУТІНА

– Від самого початку — починаючи з появи такої ініціативи і завершуючи швидким ухваленням закону в парламенті — було очевидно, що цей закон нічого не дасть. На мій погляд, українська влада відразу усвідомлювала, що закон мертвонароджений. Для того, щоб він виконувався, треба було повернути під контроль окуповані території. Це було за межами російського сценарію, відповідно керівництво так званих «народних республік» заявило про те, що не збирається проводити вибори за українським законодавством і взагалі не має наміру виконувати цей закон, бо вони нібито вважають себе самостійними.

Проведення цих «фейкових» виборів, які відбулися всупереч домовленостям, засвідчило, що Україна не має тепер ніяких зобов’язань перед цими бойовиками, бо інша сторона цим знехтувана.

– Здається, що українська влада, навпаки, покладалася на цей «мирний план». У вівторок на засіданні РНБО Порошенко говорив про готовість повторно надати преференції окупованим територіям. Також склалося враження, що влада на час перемир’я слабко готувалася до війни, зокрема, сповільнила перемовини про закупівлю озброєння.

– Моя думка інакша. Взагалі, прийняття цього закону відбулося, на мій погляд, під тиском Заходу. А що ми залежні від наших західних партнерів, то мусили прийняти їхню пропозицію. Я певен, що ідея скасувати цей закон теж є результатом інформування наших західних партнерів про те, що цей закон — як ми і думали — не має жодного сенсу, він не виконується і не збирався бути виконаним.

Мені видається, що наша влада, на жаль, не має стратегічного підходу до цієї ситуації. Ми лише реагуємо на конкретні кроки іншої сторони. А інша сторона продовжує розігрувати той самий, давно вигаданий сценарій. «ЛНР», «ДНР», «Новоросія» — це спроба створити стабільну нестабільність на території України, щоби завадити реформам, європейській інтеґрації. Путін втілює геополітичні завдання як стосовно України, так і стосовно Заходу. І Україна, і Захід є лише учасниками у грі Путіна. Росія дотримується думки, що Захід слабкий, а Росія — сильна і самовпевнена, спроможна дати відсіч Заходу.

– Як розв’язати цей конфлікт, якщо мирний план не діє, а воювати з «сильною і самовпевненою Росією» важко?

– На жаль, перспектив не видно. І їх не буде видно, допоки той самий Захід, який постійно висловлює «глибоку стурбованість», обіцяє нові санкції, не збагне, що конфлікт в Україні — це не реґіональне питання, не питання економік, а проблема ґлобальної безпеки. Як людина, яка більшість свого життя прожила в Донецьку, я глибоко впевнений, що цей процес повністю керується Росією. Якби не було зовнішнього впливу, всі ці протиріччя, всі непорозуміння, це несприйняття України вдалося би залагодити всередині країни. Зараз це суто російський сценарій. Тому «особливий статус», якщо він для Донбасу, не діє. Вирішувати проблему треба на іншому рівні.