putin

Тому списати його можна тільки на Кремль, де раптом зрозуміли, що відступати не хочуть,  наступати – бояться, а залишити все, як є – не можуть.

Зустріч у Мінську, на яку ніхто й не покладав особливих надій в плані встановлення миру, але яка могла б у найкращому випадку помітно знизити градус протистояння, відсувається все далі у невизначене майбутнє.

Ситуацію із початком переговорів затягує не Україна, яка готова була зустрічатися ще 9 грудня. Українська сторона наполягала на початку переговорів, “не зважаючи на затягування часу самопроголошеними республіками”, які повідомили, що не приїдуть, бо тяжко готуються до такої відповідальної зустрічі. Переговори у форматі “сам з собою”, ясна річ, не відбулися, проте підозрювати українське керівництво у бажанні затягнути процес немає підстав. Продовження конфлікту є явно невигідним для України.

Ситуацію затягує, ясна річ, не ОБСЄ, яка також зацікавлена у якнайшвидшому і якнайефектнішому фіналі конфлікту – для підтримання захирілого миротворського авторитету організації.

Щодо сепаратистів, то вони, на тлі соціальної ситуації на Донбасі, теж зацікавлені у переговорах – хоча б для отримання перепочинку до весни.

Раніше представники самопроголошених республік майже одноголосно у якості дати зустрічі називали 12 грудня. Саме до цього часу вони обіцяли консолідувати та прояснити свою позицію, а також провести попереднє обговорення з українською стороною по Skype. Проте вчора Skype-конференція була “перенесена на невизначений термін”. Після цього тристороння контактна група констатувала у своїй заяві, що трористи до переговорів не готові. А сьогодні терорист Пушилін з сумом заявляє, що у переговорах “наступила пауза” – нової дати їм уже ніхто не пропонує, а навіть “ОБСЄ мовчить”.

В останні дні навіть спеціаліст по “міжкрапельковій дипломатії” Леонід Кравчук почав публічні роздуми про “межі приниження”, на які може піти Україна, щоб врятувати Донбас.

Власне, відмова навіть від попередніх перемовин у режимі відео-конференції каже про те, що причиною зриву переговорів стали не об’єктивні складнощі. Сепаратисти навіть не пробували ні з ким домовлятись. І єдиним центром прийняття рішень, який міг би заборонити самопроголошеним республікам навіть починати переговорний процес, є, без сумніву, Кремль. Зупинив переговори по Донбасу, найбільш імовірно, президент Росії – не зважаючи на роблене обурення члена контактної групи, російського посла Михайла Зурабова. І зупинив їх з простої причини – щоб змусити Київ погодитись на визнання існування та необхідність матеріального утримування ДНР та ЛНР у їхньому теперішньому стані. З амністією, виродками з владними повноваженнями, зруйнованою інфраструктурою і гуманітарною катастрофою на тлі холодної зими.

В разі відмови Києва від такого розкладу, Путін не бачить на сьогодні жодного іншого позитивного для себе виходу із ситуації. З одного боку, “злити” Новоросію не проблема. Можна для внутрішнього вжитку навіть запустити “Кисельова навпаки” і розказати, що українці і росіяни – це брати, яких посварили скрутні обставини і піступний Держдеп. Проте за умов економічної кризи (яка, до речі, нікуди не дінеться навіть в разі послаблення санкцій), російська опозиція – та, котра складається з націоналістів з легким нацистським запахом, створена колись самим Кремлем, може набрати надто багато ваги в суспільстві. В ситі роки її легко можна було заглушити тим самим Кисельовим, у період кризи – вона може почати гуртувати незадоволених. Окрім того, і пом’якшення санкцій без здачі Криму – далеко не факт, а до відмови від “духовного Херсонесу” Путін поки що явно не дозрів.

З іншого боку, до подальшої ескалації конфлікту Путін також не готовий. Повномасштабне вторгнення – чи принаймні, різке збільшення військової допомоги сепаратистам, яке могло б вплинути на переговорну позицію Києва і вимусило б українську сторону швиденько “взяти на баланс” ДНР з ЛНРом на будь-яких умовах, може перетворити міжнародну ізоляцію Росії на її економічну домовину. Окрім того, такі дії вже неможливі без подальшого ослаблення контролю над Північним Кавказом та кордонами з середньоазіатськими республіками, що, на тлі активізації мусульманського підпілля та незадоволення місцевих еліт падінням добробуту може закінчитись великою пожежею.

При тому ідея залишити все як є – тобто підживлювати в’ялий конфлікт на Донбасі впродовж тривалого часу – теж не видається доречною. Бо час, як не крути, працює проти нього. З одного боку, доларовий резерв – фінансова кров Росії – стікає у безнадійних спробах втримати курс рубля чи, принаймні, загальмувати його падіння. Почалось скорочення працівників та зупинка підприємств, цей процес, при збереженні динаміки, до весни може стати масштабним і неконтрольованим. При тому гуманітарна катастрофа на Донбасі, якої не уникнути за допомогою навіть сотні “гуманітарних конвоїв”, лягає в пасиви самопроголошених республік і Кремля, а не України, яка поки має намір взяти на себе відповідальність за регіон – але після отримання бодай мінімального контролю.

Тому російський президент виступає на даний момент у ролі витязя на розпутті, котрий читає похмурі прогнози щодо свого подальшого шляху. Але на відміну від витязя, Путіну доводиться при тому сильно поспішати – бо неприємності видніються не тільки попереду, зліва та справа, але й женуться ззаду. Який саме із трьох несприятливих сценаріїв обере Путін, якщо Київ не дозволить йому перекинути ДНР з ЛНРом у їх теперішньому вигляді на українські плечі – покаже час.

При тому і Україна перебуває не в кращому стані. Геополітичні інтереси вимушують Київ “тримати паузу” і не погоджуватись на несприятливі пропозиції Кремля, який, в силу обставин, рано чи пізно буде змушений пом’якшити позицію. З іншого боку, в ході тої паузи гинуть українські солдати та українські громадяни по обидві сторони кордону. Їхня кров – це ціна за можливість тримати стратегічно важливу паузу.

На тлі розірваного снарядами “режиму тиші” і “скрупульозної підготовки” до зустрічі у Мінську, яка тягнеться як нічний кошмар, хочеться сподіватися, що заплативши таку ціну за сьогоднішню позицію на геополітичній шахівниці, Київ не зробить слабких ходів, які обернуть усе, що трапилось до сьогодні, на порох.